Такі слова прозвучали з вуст ветерана 10-річної війни в Афганістані Геннадія Лєбєдікова, який живе в нашому місті. Тоді, у далекому 85-му, 18-літній призовник прагнув служити прикордонником. Під час його армійської служби війна в Афгані вже перетнула свій екватор. Всі про неї знали і Геннадій Миколайович цілком усвідомлював, що може потрапити до «гарячої точки». Молодий хлопець був готовий до таких випробувань і фізично, і морально, тому і пройшов їх з гідністю.
Прикордонник – за покликанням, афганець – за іронією долі
Роки армійської служби Геннадій Миколайович пам’ятає, як сьогодні. Розповідає, що в його призові було ще 600 хлопців з Дніпропетровщини, з Покрова – Олексій Піддубняк, всі мали їхати на кордон з Афганістаном – до Туркменії.
- Там розташовувався навчальний пункт. На його базі молодих призовників строкової служби вчили військовій справі, різним спеціальностям для захисту Батьківщини. Ми знаходились на самісінькому кордоні з Афганістаном. Після завершення навчального процесу ми мали право вибору місця служби. Могли потрапити в Афганістан – до мотоманевреної групи. Я з самого початку писав рапорт – піти туди добровольцем. Мав для цього всі необхідні дані: з дитинства займався спортом і не боявся випробувань, звик рухатись вперед. До того ж, я мав мрію потрапити на кордон. А знайомство з хлопцями, які вже пройшли Афган, додали мені впевненості, бо вони запросили мене до себе на службу, — розповідає афганець.
«Бараняча війна» як випробування перед боєм
Та потрапити на бойову стежку Геннадію Лєбєдікову довелось не одразу… Він пригадує, як у лютому 1986 року була провокація з боку душманів – моджахедів, які представляли нерегулярну армію, котра повстала проти законної влади Афганістану. Вони зайшли на територію Туркменії та поцупили отару баранів. Задача групи зв’язківців, до якої долучали молодих бійців, полягала у тому, щоб відстежити пастухів і худобу у лігві ворога та повернути назад. Геннадій Миколайович добре пам’ятає такі вилазки в рамках «баранячої війни», учасником яких був він сам.
Перше по-справжньому бойове завдання молодого солдата так закарбувалось у його спогадах:
- Якось ми полетіли до Афганістану, в якості супроводжувачів генералів. Нас, 16-х необстріляних бійців, висадили біля бандитського кишлаку Гармаш. Вертоліт, який доставив нас до місця призначення, полетів назад, ми залишились у лігві бандитів без зв’язку. Ми зайшли на територію кишлаку. Нас запросили в гості, але ми розуміли, що треба себе якось убезпечити. З цією метою виставили пости. Нас нагодували молочним кефіром та афганськими коржами з чорного борошна. Тоді така пожива здавалась незвичним делікатесом. Було приємно, що до нас добре поставились. Серед ночі нас підібрала колона своїх, яка рухалась на «баранячу війну», вглиб території Афганістану. Вони запросили нас до себе. Тут я відчув військову солідарність і я ще більше хотів потрапити в Афганістан. Це вже було справою честі.
Якось у місті Калайі-Нау: попереджав атаки та керував БТРом
Бажання армійця все ж таки здійснилося. Геннадій Лєбєдіков 19 місяців служив у північній провінції Афганістану – Бадгісі, у місті Калайі-Нау. Ця місцевість дуже вразила молодого хлопця своїми краєвидами. Місто розташоване в долині річки, яка розливається тільки взимку. Коли молоді військовослужбовці наближались до пункту призначення, вона як раз розтікалась і вийшла з берегів. Це видовище відклалось у пам’яті нашого співрозмовника.
Наш тоді ще новачок бойового мистецтва в Афганістані потрапив до складу групи оперативного реагування. Розташовувалась вона у 80-кіломтровій зоні між кордоном СРСР та Афганістану. Вздовж цієї лінії Геннадій Миколайович разом зі своїми побратимами протистояли бандам душманів.
- Я був командиром БТРу, кулеметником, зв’язківцем, хіміком-розвідувальником, — розповідає – ветеран Афганістану. — На той час кожен солдат за традицією мав декілька спеціальностей, щоб міняти один одного у разі потреби. Ми за розвідувальними даними ми отримували інформацію про те, що в якомусь районі орудує банда моджахедів. Ми виїздили туди і проводили знешкодження банди, не допускали мінування доріг.
Тобто підрозділ Геннадія Лєбєдікова попереджав атаки бандитів. Афганець пригадує, що як раз за часів його служби вони отримали постачання у вигляді сучасних датчиків.
- Дуже класні були пристрої. Ми їх закопували під дороги на великій відстані – в місцях, де іншим шляхом проїхати не можливо. Датчики передавали ворожі позиції. Отримавши сигнал, наші групи вже знали, куди везти вогонь, щоб попередити напади душманів, — ділиться спогадами Геннадій Миколайович.
Ветеран Афганістану з сумом розповідає, що йому доводилось бачити і загибель побратимів. Навіть зараз пам’ятає, що за весь період служби загинуло 11 його товаришів.
На запитання з приводу того, чи була потрібна ця війна, Геннадій Лєбєдіков відповідає словами справжнього чоловіка – мужнього, справедливого, зі своєю твердою позицією:
- Ми тоді, в Афгані, захищали Батьківщину, виконуючи свій військовий обов’язок, захищаємо її і сьогодні. Тому, коли в Україні розпочалась війна, я серед перших пішов до військкомату, бо по-іншому не міг вчинити.
За такими принципами чоловік виховував і двох своїх синів – Сергія та Дмитра, які, за потреби, також готові приєднатись до ЗСУ.
До речі, Геннадій Миколайович має 25 років гірницького стажу. Він свого часу працював на нашому гірничо-збагачувальному комбінаті: спочатку в Богданівському, а пізніше – в Чкаловському №1 кар’єрах, машиністом крокуючого екскаватору. Перед війною розвивав власну справу.
Спогади про афганські стежки лягли у цілий ретро-альбом ветерана. Сергій Лєбедіков пам’ятає кожну мить, яку він пережив під час військових дій. Чоловік навіть не уявляв, що знову переживатиме ті ж самі відчуття. Він переконаний, що і сучасна війна теж закінчиться. Зі свого боку робить все можливе, аби звершилась вона Перемогою України.
Нехай так і буде… А Геннадію Миколайовичу та його побратимам — сил, наснаги, мужності і сталевої волі у боротьбі за незалежність країни. Глибока вдячність за гідний приклад для наслідування.
Наталія ЧЕПЕЦЬ
