“Этот День Победы порохом пропах. Это – праздник с сединою на висках. Это – радость со слезами на глазах… ” Ці слова 76 років були священними для кожного, хто неймовірними зусиллями здобував Перемогу над нацистською Німеччиною у Другій Світовій війні. Наше покоління виховувалось на історії тих кровопролитних битв, мільйонних втрат, неймовірних катувань та героїчних подвигів наших солдатів. Напередодні Дня Перемоги до школи завжди приходили учасники бойових дій у 1941-1945 роках. Для нас вони були живими легендами, прикладом мужності, хоробрості та відданості Батьківщині. Кожен з них, завершуючи свою історію, яка неймовірним болем розривала серце навіть через десятки років, закликав: “Ніколи знову. Ніколи, дорогі наші діти, не повинна повторитись ця жахлива війна, бо нічого, крім смертей та руйнувань, вона не принесе.” Саме з такими настановами і надзвичайною повагою до Ветеранів виховувалось наше покоління. Навіть вивчаючи Другу Світову на уроках історії в старших класах, важко було собі уявити, як наші пращури зуміли пережити ті страшні жахіття. Тим самим, їх подвиг був для нас ще більш величним, поважним та священним, а День Перемоги став одним з найулюбленіших та найсвітліших свят нашого дитинства, юності і вже дорослого життя. Так було до 24 лютого 2022 року…
77-у річницю Великої Перемоги світу над нацизмом Україна зустрічає у вогні, руйнуваннях та сльозах. Наша держава, яка теж здобула Перемогу у 1945-у році, зараз потерпає від безглуздої, жахливої, жорстокої війни ХХІ століття, котру нам оголосила російська федерація. Тоді, більше семи десятків років тому, ми разом боролись з фашистською Німеччиною, а сьогодні захищаємо свою незалежну землю від рашистської навали. Сьогодні Гімн Другої Світової сприймається буквально, бо українці зустрічають 9 Травня з риданнями дружин, дітей, матерів, за втрачені життя чоловіків, батьків, синів, котрі до останнього подиху боронили мирне небо над Україною. Завдяки “братській росії” наші діти стали очевидцями всього жахіття війни, а більше 200 вже ніколи не радітимуть життю… Ми знаємо, що таке бомби, ракети, обстріли, тривоги, маскування, зруйновані будинки, бомбосховища, катування і концентраційні табори… А ще зовсім недавно разом із сусідньою росією промовляли “Ніколи знову…”.
Але попри всі страшні події, які зараз відбуваються на території України, ми не зрадили традиції – і все одно завітали до наших Героїв-визволителів, які надлюдськими зусиллями вибороли для нас більше 70 років життя під мирним небом. Рішення профспілки Покровського ГЗК було однозначним – привітати ветеранів Другої Світової. Це ми разом і зробили напередодні Дня Перемоги. Голова профспілки Євген Запускалов та його заступник Юрій Чепінський виконали почесну місію, ще раз міцно стиснувши руку трьом ветеранам Другої Світової – Михайлу Федоровичу СІЛІНУ, Василю Івановичу МОРОЗУ та Павлу Єфремовичу МІГУЛІНУ. Героям вручали букет червоних гвоздик – символу війни та перемоги і конверт з грошовою допомогою у розмірі 5 тис. грн. Хтось нас радо зустрічав, хтось сумно, але все ж посміхався, а хтось уже не впізнав…
Щиру посмішку на нашому обличчі викликав найстарший ветеран Покрова – 97-літній Михайло Федорович СІЛІН. Сивочолий визволитель зустрічав гостей на порозі до своєї квартири у піджаку, на якому гордо виблискували заслужені нагороди: медалі «За бойові заслуги», «За оборону Кавказу», «За перемогу над Німеччиною», Орден Вітчизняної війни, Орден «За мужність», а також низка ювілейних.
– Ми Вас щиро вітаємо з Днем Перемоги. Дякуємо за Ваш подвиг, за гідний приклад для наслідування і за те, що сьогодні маємо честь поздоровити Героя-визволителя, котрий нам подарував життя. Міцного Вам здоров’я і мирного довголіття, – промовляв Євген Запускалов, звертаючись до ветерана.
Михайло Федорович був надзвичайно вдячний гостям за увагу до нього, за те, що не забувають. Але як би ми не відвертали від ветерана розмову про сучасну російсько-українську війну, він все одно її розпочав, бо невимовно болить… голосно кричить його серце.
– Кому потрібна ця війна? Навіщо такі страждання нашим дітям, онукам, правнукам, які змушені ховатись у бомбосховищах, виїжджати за кордон, тікати з власних домівок, щоб вберегтись від цього лиха. Такої жорстокості, як нині надходить від росії, особисто я не відчував від німців, коли наше село знаходилось в окупації, – емоційно стверджує Михайло Сілін.
Про фронтові стежки ветерана ми вже розповідали на сторінка друкованої версії “ЗМ” до 76-ї річниці Перемоги у 2021 році (із більш стислою версією можна ознайомитись на цьому сайті: https://pokrovgzk.com.ua/2021/05/10/%d1%82%d0%b5%d1%80%d0%bd%d0%b8%d1%81%d1%82%d1%8b%d0%b9-%d0%bf%d1%83%d1%82%d1%8c-%d0%b2%d0%b5%d1%82%d0%b5%d1%80%d0%b0%d0%bd%d0%b0-%d0%bc%d0%b8%d1%85%d0%b0%d0%b8%d0%bb%d0%b0-%d1%81%d0%b8%d0%bb%d0%b8/
Родом Михайло Сілін із села Червона Поляна Піщанокопського району Ростовської області. Тобто народився ветеран в росії, але категорично засуджує дії її сучасного уряду.
З початком Другої світової війни батька Михайла Федоровича відразу ж забрали на фронт. Тому для роботи в колгоспі не вистачало трактористів. До виконання їх праці залучали юнаків, серед яких був і наш герой. 16-річний хлопець став годувальником родини, бо йому платили заробітну плату грошима і зерном у кількості 3 кг за один трудодень. Але так тривало недовго. У село прийшов урядовий указ зняти всю техніку з полів та приготуватися до евакуації. Збиралися бригади із сусідніх колгоспів і з технікою вирушали в довгу дорогу на Схід, з собою переганяли велику рогату худобу. Некошена пшениця обсипалася на полі. Проте до місця призначення Михайлу Сіліну дістатися не вдалося. Німецька піхота на мотоциклах виявилася швидшою, ніж не швидкохідна сільськогосподарська техніка. Нацисти обганяли і люто розстрілювали трактористів впритул. Про те, що за дві години німецькі війська наздоженуть бригаду, в якій був наш ветеран, їх попередили. Беззбройним хлопцям, у яких закінчилася вода та паливо, не залишалося іншого варіанту, крім того, щоб пішки повертатися додому. Цей шлях тривав 2 місяці… Коли повернулися до рідного села, воно було окуповане німцями. В окупації Михайло Сілін прожив 6 місяців, до визволення Червоної Поляни – 30 грудня 1942 року.
На початку 1943-го Михайла Сіліна призвали до армії, 8 січня молодий солдат прийняв присягу при 353-му стрілецькому полку за військовою спеціальністю «Мінометник». Служив у складі цієї бойової одиниці 1 рік та 4 місяці. Звільняв міста та села, не раз потрапляв під бомбардування та мінометні обстріли супротивника. Пам’ятає, як у боях гинули його товариші, було дуже страшно.
У день визволення Одеси, 10 квітня 1944 року, 353-й стрілецький полк відправили на відпочинок та поповнення. Незабаром у частині з’явилися офіцери морського флоту, до яких незабаром долучився і Михайло Федорович…
95-річний Василь Іванович МОРОЗ, який у минулому році пропонував нам фронтові 100 грамів за Перемогу та приготував святковий стіл, нині прикутий до ліжка… Прикра необережність, падіння ветерана призвело до важкого перелому… Але чоловік із військовим загартуванням намагається не сумувати. Діти зробили над його ліжком тренажер для постійних занять, які обов’язково допоможуть ветеранові підвестись. Ми у це віримо. Тому і бажали під час поздоровлення найшвидшого одужання.
Історію цього ветерана ми теж публікували на сторінках “ЗМ” у 2020 році, до ювілейного 75-річчя Перемоги. Нагадаємо і сьогодні коротким рядком.
Потрібно сказати, що доля ветерана була не з легких. Він пережив голод 1932-1933 років, колективізацію. Тоді український народ піддавали репресіям, розкуркулюванню, обкладали непосильними податками. Ще дітьми, Василь зі своїми братами та сестрами, бачили страждання батьків, коли поліцаї забирали у них останнє… Щоб вижити, сім’я тяжко працювала на полі під палючим сонцем. А наш герой вже з чотирьох років працював на польових роботах.
У П’ятихатках, звідки родом Василь Іванович, розташовувалися шахти з видобутку білої глини. Будучи пустотливими підлітками юнак разом зі своїми однолітками іноді тікали потай з дому, щоб досліджувати околиці. Якось узимку під час однієї з таких прогулянок хлопці побачили жахливе видовище. Німці привезли до шахт євреїв, роздягли до спідньої білизни, відібрали цінності, вишикували в ряд і розстріляли кулеметами з трьох боків. Наступного дня привезли на те ж місце другу «партію» євреїв, їх змусили скинути трупи в шахти, а далі все йшло за тим самим сценарієм, і так упродовж 3-х днів.
Зараз на тому проклятому місці встановлено пам’ятник, на якому висічено цифру 546 – це кількість безневинних жертв, розстріляних нацистами.
Авт. Вам це нічого не нагадує? Як такі ганебні злочини, які засудив весь цивілізований світ можуть повторюватись у сучасному ХХІ столітті. Як народ, який піддавався тортурам нацистів, зараз може катувати жорстоко катувати, гвалтувати, убивати?!!! Правильно говорить наш Президент Володимир Зеленський: “росія не засвоїла уроків Другої Світової війни…” Її народ вирішив цинічно перегорнути сторінки страждань і кровопролитних битв, а вдягнув на себе лише “переможні лаври”.
Повертаючись до нашого ветерана, крім жахливих дитячих спогадів йому випала і солдатська доля фронтовика. У 15-літньому віці Василя Мороза забрали до армії.
Василь Іванович служив у винищувальному батальйоні, воював на Балканах, на околицях Болгарії. На війні був піхотинцем, артилеристом у легкому мінометному полку, у важкій мінометній гаубичній бригаді – навідником, командиром розрахунку, водієм тягача, побував у багатьох гарячих точках.
Пройшовши найгарячіші точки, Василь Мороз повернувся додому в 1951 році. Батька не застав у живих, мати померла ще раніше – під час німецької окупації. Сестра та кохана (а незабаром стала дружиною нашого героя) повернулися з Німеччини, де вони були на примусових роботах. Ветерану війни дали лише 3 дні, щоб влаштуватися на роботу за бажанням, а в іншому випадку працевлаштовували примусово.
Василь Іванович ще довго розповідав про своє життя. Якщо поглянути на його руки, стає очевидним, що «хліб» він заробляв нелегкою працею аж до самого виходу на пенсію. Ветеран все життя важко працював задля забезпечення мирного життя своїх дітей, і ніколи навіть задуматись не міг, що вони теж зустрінуться з війною.
На жаль, ветеран Павло Єфремович МІГУЛІН, якому нині 94 роки, цьогоріч нас не зустрічав… Він уже у важкому стані, хоча у 2021-у вітав гостей у піджаку разом з дружиною Раїсою Митрофанівною. Зараз її вже немає в живих… Керівники профспілки передали подарунки для героя-ветерана його дочці Ларисі. Вона дуже пишається своїми батьками і нагадала нам їх військову долю.
Павлу Єфремовичу довелося пройти не однією фронтовою дорогою. Він служив в артилерії, брав участь у підпільному русі в лісах Західної України. У 1944-1945 роках був у складі запасної стрілецької дивізії. Отримав контузію, внаслідок чого втратив слух, але все одно зумів дійти аж до Берліна.
Про його численні подвиги свідчать нагороди «За мужність», «Захисник батьківщини» та інші гіркі відбитки тих страшних фрагментів, які не стерти з пам’яті.
Раїса Митрофанівна у воєнні роки, будучи зовсім молодою дівчиною, важко працювала на заводі, де випускали патрони для забезпечення боєздатності радянської військової техніки. Вони разом сьорбнули чимало горя, але все ж таки вистояли. У мирний час Павло Єфремович працював на комбінаті аж до виходу на пенсію. Разом із дружиною вони гідно виховали двох дітей.
Ось таким було привітання ветеранів Другої Світової війни у 2022 році. Біль переможної історичної радості перетворився на сум сучасної війни, який став подвійним ударом для героїв-визволителів. Ми ще раз дякуємо нашим шановним ветеранам за ПЕРЕМОГУ, бажаємо міцного здоров’я та сподіваємось на можливість зустрітися знов – під мирним небом України!
