Нашого колегу Романа Руднєва знає практично весь колектив Покровського ГЗК. Він працював на різних посадах в межах підприємства, останнім часом очолював відділ з охорони праці та пожежної безпеки. Що сказати: компетентний фахівець, освічена людина, справедливий керівник – такі асоціації у нас завжди виникали у спілкуванні з Романом. Сьогодні вони розширились і ми почали поважати цього мужнього чоловіка ще більше – не тільки як колегу, а і як Захисника України, який виявив бажання виконувати одну з найскладніших та найнебезпечніших місій.
Наша розмова з військовим більше була схожа на бліц-опитування. Роман ледь знайшов 10 вільних хвилин, аби з нами поспілкуватись, за що ми були йому дуже вдячні. Захисник говорить, що на фронті не місце емоціям, тому відповідав на наші питання чітко і коротко, як справжній командир.
Коли почалась війна, він не вагався
- Як ви стали військовим і коли це відбулося?
- 27 лютого 2022 року я вже був у військкоматі.
- Так швидко, ви, певне, вже мали військовий досвід?
- Ні, взагалі ніякого. Я пішов добровольцем.
- Чому ви вирішили зробити такий вибір, адже тоді вже точно було зрозуміло, що це – повномасштабна війна?
- Саме через це і пішов, бо зрозумів, що далі вже немає куди відступати. Захищати треба свою землю, свою родину, своїх дітей.
- Наскільки нам відомо, у вас троє діток, і наймолодший синок народився за два місяці до початку війни?
- Так, мій Іван з’явився на світ у грудні 2021 року. Маю ще двох старших дочку і сина – Настю і Володимира. Заради їхнього мирного майбутнього і пішов відстоювати кордони України.
- Спілкуєтесь з ними?
- За можливості, звісно. Розмовляємо по телефону, дивлюсь на відео, як зростає молодшенький. Зараз практично немає часу на спілкування, тому тільки скидаю короткі смс про те, що у мене все 4.5.0. або просто +.
- До них хочеться вже нарешті повернутись?
- Так, звісно, але водночас розуміємо, що цього не станеться, доки ми не виконаємо свою місію до переможного фіналу. Хочу додати, що після повернення нам всім знадобиться знову звикати до цивільного життя, бо на війні – свої правила, які кардинально відрізняються від повсякденних принципів звичного життя.
«На війні емоціям не місце, це – просто моя робота»
- Де ви з самого спочатку несли службу?
- На Запорізькому напрямку, охороняли транспортну інфраструктуру. Якщо говорити конкретніше, то я служив у державній спеціалізованій службі транспорту, був водієм-стрілком. Завданням нашого підрозділу було слідкувати за дотриманням контрольно-пропускного режиму через блок-пост, що розташовувався біля села Григорівка.
- Вороже залізяччя до вас прилітало?
- Звісно, накривали нас орки і не один раз.
- Страшно, мабуть, було, особливо на початку війни?
- Весь страх пройшов за декілька місяців, потім участь у військових діях просто сприймається як робота.
- Але ж ви розумієте, що є загроза?
- Так, я вам більше скажу – я тверезо оцінював ситуацію, коли тільки відправився на фронт. На той час велич російської армії була настільки перебільшена, що ми припускали найгірше… що можемо не повернутись. Готувались до найгіршого, тому страху у нас зараз немає.
- Скільки часу ви перебували на Запоріжжі?
- Рік ми там стояли. Наша рота дуже добре себе зарекомендувала, тому за нами була закріплена ця позиція.
«Відчув, що можу і хочу бути більш корисним, тому змінив військову професію»
- Через рік ви вирішили змінити напрямок служби. Чому?
- Я прагнув бути більш корисним для армії. Тим паче, давно хотів стати сапером, тому вирішив скористатись такою можливістю.
- Як ви перекваліфікувались?
- Цей напрямок служби вважається інженерним – одним з найважчих. Аби здобути цю військову професію, ми вчились 2,5 місяці. Для порівняння: на стрілка або гранатометника можна вивчитись за два тижні. Потім був ще тривалий етап практичної підготовки. Вишкіл саперів потребує особливої уваги, адже військові цієї служби можуть помилятись тільки один раз…
- Ви вже приступили до виконання завдань за новою професією?
- Так, у серпні. Хочу підкреслити, що я разом з іншими побратимами ввійшли до складу нового військового формування – батальйону розмінування. Враховуючи мій досвід роботи на керівній посаді, мені запропонували стати командиром першої роти. Довго не роздумуючи, я погодився, хоча вже тоді розумів, що маю відповідати за особовий склад у кількості 115 осіб.
- Яке головне завдання у командира роти саперів?
- Виконати завдання без порушень та втрат. Тобто права на помилку я собі не даю. Особовий склад має бути збережений.
- Де ви зараз працюєте?
- Ми з серпня цього року розміновуємо деокуповані території Херсонщини. Зараз працюємо на ділянці, де проходили активні бойові дії. Наш батальйон, до речі, першим сюди зайшов після звільнення.
- Багато небезпечних знахідок зустрічається на вашому шляху?
- Можу сказати, що територія дуже рясно всіяна ворожим залізяччям. Зустрічаються, звісно, і наші боєприпаси. Знаходимо і знешкоджуємо гради, урагани, міни, касетні боєприпаси – все, що тільки може бути. Натрапляємо і на тіла військових – наших Героїв і російських окупантів.
- За ці 4 місяці скільки вже вдалось очистити території?
- Враховуючи «ювелірність» нашої роботи, плани нам ніхто не встановлює. Головне – працювати чітко, злагоджено і максимально відповідально за кожен крок. За той час, який наш батальйон знаходиться тут, ми вже встигли розмінувати 27 тисяч гектарів української землі, знешкодили понад 2,5 тисячі боєприпасів.
- Яка ситуація на Херсонщині зараз?
- Знаєте, коли ми заїхали сюди 4-го серпня, то територія була безлюдною – розбиті будинки, приміщення. Сьогодні ж можу вам сказати, що до Херсонщини повертається життя. Люди активно їдуть до своїх домівок. Відбудовують зруйноване і більше нікуди не хочуть їхати з рідного краю. Хоча «прилітає» сюди щоночі.
- Крім безпосередньо розмінування, чим ще займаєтесь?
- Зараз проходимо курси підвищення кваліфікації – переймаємо досвід на міжнародному рівні – американці нас навчають. Вони водночас дивуються нашій високій практичній майстерності.
- Як війна змінила ваш погляд на життя? Як цінності змінилися?
- Все змінилося… Я зрозумів, що найголовніше – зберегти життя, своє і найдорожчих людей. Все інше не має жодного значення.
- Україна Переможе?
- Ми робимо для цього все можливе.
- Дякую вам, Романе, що знайшли час для розмови. Бажаю вам тільки одного – на 100% виконати бойове завдання і якнайшвидше повернутись додому.
- Дякую, будемо виконувати (Авт.: посміхається).
Бесіду вела Наталія ЧЕПЕЦЬ
