Захисник Маріуполя, наш колега, водій бульдозеру КДТ – Олександр Руденко, з яким нам пощастило зустрітись ще у 2019 році, знову вдома. Він після довгої розлуки, нарешті, побачив маму, кохану дружину Олену та сина, який так чекав на свого тата-Героя. Але до цієї найзаповітнішої мрії родина Руденків йшла дуже важким шляхом: початок війни, оточення Маріуполя, запеклі бої на виживання, російський полон, Гаазький суд і постійний страх за життя. Олександр дуже боявся за родину, особливо коли російські війська підійшли ближче до Дніпропетровщини. Адже не секрет, що на окупованих територіях в першу чергу шукають і вбивають сім’ї АТОшників, тих Героїв, які ще з 2014 року стали на захист Донбасу. Олександр саме з тих, його шлях вже 9 років пов’язаний із військовим життям. Він пройшов бої за Донеччину та Луганщину, бачив, як боса українська армія поступово доросла до справжньої бойової машини, яка не під силу навіть «другій армії світу».
Він вже може писати свою, власну історію цієї жорстокої війни за право української нації БУТИ вільною та незалежною. Правда, ще й досі багато в його словах залишається «не для преси». Але навіть те, що воїн погодився на зустріч після понад рік важких тортур у російському полоні, це велика честь для нас і безмежна вдячність за те, що Захищав і за те, що зараз не відмовчується. Олександр – наш Герой, який має дуже могутнього янгола-охоронця… Він і допоміг триматися навіть там, звідки мало, хто повертається…
«Я думав у 2014 році бачив все, а виявилось, що в Маріуполі застав найстрашніше»
Так Олександр Руденко розповідає про 50 жахливих днів, під час яких він зі своїми побратимами тримав Маріуполь. Коли російські війська взяли місто в оточення і відрізали постачання зброї, боєприпасів та їжі, довелось виживати, хто як міг… Але давайте про все послідовно в ексклюзивному інтерв’ю від незламного Захисника.
Буквально за півроку до початку повномасштабного вторгнення він підписав контракт із ЗСУ і пішов служити, не міг сидіти склавши руки, коли його хлопці там захищали країну. Їхня батарея охороняла берегову лінію у селищі Мангуш, під Маріуполем.
- Де вас застала війна і в складі якої військової одиниці ви проходили службу?
- Я служив у 17-й окремій танковій бригаді, водієм-механіком. Практично, як за мирного життя на комбінаті, тільки от машини трохи різнились. (Авт. Жартує наш співбесідник). За декілька днів до початку війни я був у навчальному центрі «Десна», на курсах підвищення кваліфікації. Мені, до речі, пропонували там залишитись, аби викладати майстерність кермування, бо маю великий досвід у цій справі. Перебуваючи тут, ми вже зрозуміли, що готується щось серйозне, але його масштабів тоді не уявляли. Отримали команду призупинити навчання, після чого я 19-го лютого 2022 року ще встиг заїхати додому на декілька годин, а 20-го числа вже був у Мангуші. За два дні нас вивели на бойові позиції. Ми того не очікували, могли припустити, що будуть провокації, але не те, що сталося насправді.
З того часу життя Олександра та його побратимів перетворилось на справжнє пекло. Російські війська без зупину штурмували Маріуполь. Били по місту всім, чим могли. Від спогадів про ті жахіття у нашого Героя і досі завмирає серце.
- Я, чесно кажучи, думав, що у 2014 році бачив все, але виявилось, що в Маріуполі застав найстрашніше. Таких авіанальотів я у житті не бачив. В середньому ми нараховували за одну годину до 10 ворожих авіаударів різними калібрами. Били і по місту, і по нам. При цьому росіяни говорили, що це ми окупували Маріуполь, а вони його звільняли. І, скажу вам, чимало місцевих чекали на «русский мир». Тому спочатку було багато зрад, нас здавали ворогу, – розповідає Захисник.
Протягом першої доби війни Олександр з побратимами тримали позиції під селищем Ялта, потім їх перекинули під Старий Крим – це все біля Маріуполя. Пізніше відправились до східної частини міста, а 1-го березня зайшли у нього. Ворожі війська оточили наших Захисників, перекривши всі шляхи для постачання зброї, набоїв та їжі.
- Постачання боєприпасів не було, вже 5-го березня вони у нас закінчились. Перейшовши на вуличні бої, ми стали не артилерією, а піхотою. Артилерія ж не створена для війни в місті. Нам треба було вчитись працювати без техніки. Я то з 2014 року звик до екстремальних ситуацій, тому мені було простіше, а от хлопців довелось на ходу переучувати, – пригадує наш Герой.
Олександр учив побратимів тому, що сам умів і знав, а під час виконання завдань завжди йшов попереду. Крім відсутності боєприпасів у наших воїнів, у росіян була ще й чисельна перевага. Говорячи про якісний склад ворожої армії, Олександр зазнвчає, що першими під час атак відправляли донецьких і луганських (котрих було не шкода), а вже за ними йшла професійна російська армія, багато спецпризначенців. Маріуполь без зупину просто розривали на шматки.
- Що ви саме захищали у Маріуполі і де розташовувались?
- Ми захищали саме місто. Дислокувались на металургійному комбінаті імені Ілліча та на Азовсталі. Спочатку робили вилазки на танку. І прилітав до окупантів від нас «подарунок» вагою 80 кг, нафарширований свинцем. Пам’ятаю, як ми за добу знищували 8 ворожих колон. Під час ведення вуличних боїв я взяв на себе командування групою. Ми довго відстрілювались, навчав своїх берегти боєкомплект, не вистрелювати все одразу. Так і тримались, доки зовсім не закінчились снаряди. І чисельна перевага завжди була за росіянами. Вони, як мурахи, з’являлись скрізь – на землі і в небі, не припиняли знищувати «сталеве серце» Донеччини, безжально вбивати українців – цивільних і військових.
Попри всю складність ситуації Олександр Руденко завжди був на зв’язку зі своїм янголом-охоронцем – вірною і коханою дружиною Оленою. Тому, коли росіяни почали глушити український зв’язок в Маріуполі, Захиснику стало ще страшніше, бо він не міг бодай на мить почути рідний голос чи сповістити про те, що живий. Ці долі секунди для нього завжди були живильним еліксиром.
- Я щоб привітати мою Оленку з Днем народження, чотирьом людям дав її номер телефону і текст повідомлення. Всі місію виконали. Пізніше я все ж таки сам додзвонився – заліз для цього аж на 5-й поверх. Розумів, що ніколи не дозволяв собі не привітали рідних з Днем народження, і цього разу не мав такого права.
Олена і досі береже ті повідомлення від свого коханого Барні, показувала нам їх зі сльозами на очах.
Окупанти перебивали наш зв’язок у Маріуполі російським. Періодично таки включали український, але виключно з єдиним розрахунком – відстежити наших військових за мобільними телефонами, щоб завдати точного удару.
- Чи були випадки мародерства серед ворогів?
- Ще й які. Ми якось зайшли на ночівлю до однієї квартири. Ви навіть собі не уявляєте. Що ми там побачили! Вона була просто завалена солодощами – халвою, печивом, цукерками. Куди вони стільки набрали – важко відповісти. А коли окупанти підірвали один з торгівельних центрів з магазином техніки – мобільними телефонами, телевізорами, пральними машинами, я на власні очі бачив, як вони це все вантажили в машини і вивозили.
Ці факти з вуст Захисника тільки довели правдивість уявлення про ницість і злочинну натуру «другої армії світу», якій чомусь здумалось звільняти країну вільних і незалежних людей, нахабно шматувати цілісні території нашої багатої України.
У жахливих умовах постійно вибухаючого і задимленого Маріуполя, який поступово перетворювався на місто-привид, наші воїни протримались півсотні днів. Коли вони зібрались іти в останній прорив п’ятьма тисячами людей, яких прикривали 3 танки, то їх зустріла 40-тисячна армія ворога. Наші того не очікували. У такому нерівному бою Україна втратила 2,5 тисячі своїх Героїв. Під час запеклих боїв Захисників Маріуполя схопили у ворожий полон. Тоді багато хто з українських воїнів поставив перед собою вибір: змиритись і бути військовополоненим або вчинити розправу над собою. Як ви думаєте, який з них обрав наш Герой? Звісно, другий. Він, як і тисячі українських військових, вважали за приниження здатись у полон. Тому, налаштувавшись на самострату, Олександр наважився зателефонувати дружині, аби попрощатись. І тут сила віри та любові янгола-охоронця виявилась більшою за бажання воїна. Олена його благала здатись у полон, щоб зберегти бодай один шанс на життя. Захисник пообіцяв дружині, що послухається. Так і зробив. Сталося це 12-го квітня 2022 року. Саме з того часу Захисник Маріуполя Олександр Руденко став військовополоненим.
Тісні камери, свиняча їжа, незагоєні рани, тортури і людяність – одна на десятки випадків тиранії
Це короткий опис того безкінечного року і майже трьох місяців, які Олександр Руденко провів у ворожому полоні. Витримати всі тортури та врешті вижити допомагали любов до родини і віра у те, що все-таки його обміняють і він повернеться на рідну Батьківщину. Про його долю сім’я практично нічого не знала. Олена весь час переконувала себе і рідних у тому, що Олександр живий. Вона написала сотні запитів до ГУР, СБУ, Червоного Хреста, навіть до Гаазького суду дійшла, і точно не збиралась здаватись. На запитання, чи вірила вона у повернення чоловіка, жінка відповідає:
- А як по-іншому, я жила весь цей час надією, від обміну до обміну шукала серед звільнених хлопців свого – найріднішого Захисника. І не припиняла вірити.
А він це відчував… Першу звістку про те, що чоловік дійсно знаходиться у полоні Олена отримала в День незалежності України у 2022 році. Їй надійшов маленький лист, який Олександр написав під диктовку. Він зізнається, що навіть не сподівався на те, що ця звістка буде відправлена за призначенням.
- «Живий, здоровий, перебуваю у полоні. Годують добре, ставлення хороше», – цитує зміст листа-надії Олена. Цей лист вона отримала у той час, коли про маріупольських розповідали страшні речі, що їх уже нікого немає живих. Це – психологічна пропаганда росіян, розрахована на зневіру в українському суспільстві. Але тут вони точно не врахували, що немає в світі більш стійкої нації, ніж наша, і сильніших за українських жінок.
Насправді ж усе було зовсім по-іншому, крім того, що чоловік дійсно вижив…
Олександр Руденко розповідає, що місце перебування полонених за час його ув’язнення змінювалось разів десять. Щойно росіяни дізнавались, що до них їде місія Червоного Хреста, одразу ж перевозили українських в’язнів до іншої колонії – ховали їх. Тримали у задушних камерах, де перебувало удвічі більше людей, ніж вони могли вміщувати. Наприклад, замість 4 – 8, замість 8 – 16. Військових з одного підрозділу разом не саджали, боялись. Камери містили санвузол і умивальник, мали відеоспостережну систему. До туалету ходити дозволяли, а от користуватись умивальником можна було тільки у визначений час. Годували їжею, схожою на свинячі помиї, і постійно знущались – фізично та морально.
Далі – пряма мова, без зайвих коментарів…
- Яке ставлення було до вас, і взагалі, до українських військовополонених?
- Одним словом, як до собак.
Росіяни вам пропонували перейти на їхню сторону?
- Так. Ті хлопці, з якими я сидів, ніхто не погодився. Але знаю, що були такі, які не витримували знущань і підписували згоду. На різних зонах по-різному намагались тиснути: де фізичну силу застосовували, де – психологічну. Були випадки, коли хлопцям заганяли пальці у живу рану, били, говорили, що Україна від нас відмовилась, що ми їй не потрібні. Особисто мене тричі возили ніби на обмін, але повертали назад, мотивуючи тим, що мовляв Батьківщина не хоче мене забирати. Звісно, я намагався в це не вірити, але в глибині душі причаїлися образа та відчай. Ще нас змушували тричі на день співати гімн росії і розмовляти їхньою мовою. На допитах у них такі питання були: «Навіщо ми країну свою продали, чого у нас російськомовні ходять з однієї сторони, а україномовні – з іншої?» Мізки у них промиті повністю, вони дійсно вважали, що нас треба рятувати і звільняти від нацистів.
Захисник також акцентував нашу увагу на тому, що росіяни хотіли на українських військових повісити злочини, які вони ж самі і вчиняли у Маріуполі. Особисто Олександра Руденка намагались звинуватити у підриві пологового будинку. А інших українських хлопців, скільки засудили ні за що!..
- Тільки на моїх двох побратимів по 9 вбивств повісили, засудили. Більше я їх не бачив. Роту українських снайперів забрали одразу. Коли ми приїхали до полону, я про них жодного разу не чув, – згадує воїн.
- Як з гігієною та прогулянками на повітрі було?
- До бані водили один раз на тиждень, але там таке – пару хвилин і все. А бувало знущались: приводили показували, що тут є кран, вода і відправляли назад до камери. Пам’ятаю, як наприкінці квітня 2022 року нас привезли до Камишина (Волгоградська область, росія), а робу, в яку ми були вдягнені, взяли попрати аж наприкінці серпня. Всі ці 4 місяці ходили в одному і тому ж самому одязі, звісно, з неприємним запахом. З нас через це і знущались, навіть били. А прогулянка була гірша за смерть. Не хотіли ходити, бо примушували це робити у напівзігнутому стані з викрученими руками. Ще хочу зазначити, що поранених наших не лікували нічим, крім мазі Вишневського. Кінцівки у хлопців загнивали.
Але, як не дивно, серед купи вбивць, злочинців та катів зустрічались і люди, які не ображали, подекуди навіть захищали. Ось що про них розповідає Олександр:
- Всі вони (Авт.в’язничні охоронці) в основному були у балаклавах. Один тільки полковник з відкритим обличчям мене допитував. Він трохи в шоці був, коли я йому розповів, що наше покоління 9-го травня святкує День Перемоги. А як інакше, якщо двоє моїх дідів воювали у Другу світову. І я про це своїм дітям розповідаю. Вони не вірять, думають, що ми просто підлаштовуємось.
У Камишино нас охороняв російський спецпризначенець, зростом як моя дружина, але такий здоровий. Розповідав, що сидів в українському полоні у 2014 році – у Львові. Він нас не чіпав і не давав іншим кривдити. Нормально спілкувався, вітався, захищав. Говорив своїм, щоб не чіпали, бо до нього українці в полоні ставились, як до людини.
Ще один був – дагестанець, який дозволяв мені ходити по зоні у повний зріст. Він змилувався відтоді, коли побачив мою роздруківку після розмови з психологом. А так ми ходили головою у підлогу і руки наверх, пальці у боки. На допит мене водили з викрученими руками два вертухаї і 4 спецпризначенці.
Також Захисник згадав, як один з охоронців випитував у нього рецепти нашого сала і був у захваті від результату. Інші ж просили тихенько співати українських пісень, дуже вони їм подобались.
Заповітний дзвінок, рідні слова, сльози радості і запашний присмак волі
Попри всі тортури, ми не побачили в очах Олександра Руденка ненависті. І страху, слава Богу, вже теж немає. Але є глибокий сум та біль, спогади, які чоловічими сльозами виступають на обличчі, і безмежна ніжність та любов до дружини, синів – батьківської гордості.
З того часу, коли Олександра забрали до полону, зв’язку з ним не було жодного. Тільки через рік і один місяць, 10-го травня 2023-го, подружжя Руденків почули рідні голоси.
- Мені дали один раз зателефонувати. І то я думав, що ведуть на черговий допит, не очікував, це була велика несподіванка. Сказали: якщо заплачу, заберуть телефон. Я тоді, як почув рідний голос моєї коханої дружини, з останніх сил тримався, щоб тільки не забрали.
Так вона вперше пересвідчилась у тому, що її Барні дійсно живий. Тоді вогник надії в її люблячому серці розгорівся з ще більшою силою. За два місяці Олександра звільнили з полону, сталося це 6-го липня 2023 року.
- Як вас звільняли?
- Нам не казали про це до останнього, кудись відвезли літаком. Протримали в ньому цілу добу, погодували один раз за весь цей час. Про те, що знаходимось на кордоні, зрозуміли вже коли вийшли з літака. Нас посадили в автобус, до якого зайшов працівник СБУ Максим. Почувши рідну мову, ми зрозуміли, що вже вдома. Ці неймовірні емоції вам не передати словами. Я самий перший вийшов з автобусу і пішов у бік плакати, а хлопці, хто землю обіймав, хто їв її. Найперші слова, які приходили тоді на думку, – вижив.
Разом з нашим Олександром звільнили ще 44 військовополонених, 9-ро з них з тієї ж зони, де сидів Захисник. Звільненим воїнам передали рюкзаки з речами першої необхідності. У кожному з них мав бути і телефон. Ця річ на той момент була найголовнішою для нашого Героя, але він ніяк не міг її знайти. Тільки коли приїхали до санаторію у Санжарах, що на Полтавщині, він зателефонував Олені. На той час дружина вже побачила коханого серед звільнених полонених і не могла оговтатись від радості.
Подружжя згадує, що напередодні обміну Олена вперше за час війни спекла улюблений торт Олександра. Серце, мабуть, підказало…
Якщо говорити за фізичний стан колишнього військовополоненого, то він, звісно, був важкий. Знущання дали про себе знати і відгукнулись низкою хвороб, а вага чоловіка зменшилась на 40 кг, замість 100 кг залишилось 60 кг.
Понад два місяці Захисник Маріуполя перебував на лікуванні у Полтавській області. Янгол-охоронець завжди була поряд. Вона тепер бодай на мить не хоче відпускати свого Барні. А він – її. Навіть вдруге освідчився і подарував нову обручку через 20 років подружнього життя. Справа у тому, що всі прикраси, у тому числі й обручку, росіяни забрали, тому треба було надолужувати втрачене. Олександр каже, що попри пережите, дуже боявся, що Олена може не погодитись стати його дружиною вдруге. А вона навіть не задумувалась над цим питанням, він – її половинка назавжди.
До Покрова Олександр Руденко повернувся 22-го вересня. Нарешті міцно обійняв свого молодшенького 17-річного Руслана, а старший Максим (24 роки) працює у Києві, тому приїде тільки в жовтні. Сходив до мами, яка дуже переживала за долю сина увесь цей час. Не повірите, таких відданих своїй країні у неї двоє. Є ще один молодший син Павло (брат Олександра), який після початку повномасштабної війни повернувся з-за кордону і став на захист України. Нині він в одній з найгарячіших точок.
- Я тільки можу уявити, як важко нашій мамі. Та водночас упевнений, що вона ходе містом, не ховаючи голови, з гордістю за своїх синів, – говорить Олександр.
Після проходження комісії ВЛК Олександра визнали непридатним для служби. Але цей факт ще доведеться не один раз доводити. Адже в Маріуполі не було парамедиків, тому ніхто не фіксував травми чи контузії, і довести тепер їх наявність вкрай важко.
Під фінал нашої розмови Захисник визнає, що не жалкує про те, що йому довелось пережити за ці 9 років. Тепер Олександр мріє відновитись і повернутись до роботи. Зараз насолоджується прогулянками з дружиною найгарнішим містом в Україні – нашим Покровом. Каже, що не бачив кращого по всій країні. А чашка «Покров-сила нації» була йому власним оберегом на фронті. Говорить, що буде надолужувати втрачений час, адже він стільки пропустив у житті своєї родини, в якій всі один одному довіряють.
На запитання: «Чого вам зараз хочеться?» мужній воїн відповідає так:
- Потрапити на безлюдний острів. А взагалі у мене все є, все, чого хотів, я досяг. Хочеться, щоб залишили у спокої наших хлопців, щоб додому всі повернулись живими. Адже, якщо говорити про моїх побратимів, з якими я служив з 2014 року, то нас тільки троє живих лишилося. Депутатом хочу стати. Відчуваю, що можу бути корисним громаді.
Його Олена проти такого рішення Барні, вона більше не хоче, щоб він брав на себе відповідальність за інших. Хто-хто, а ця жінка вже точно знає, що він буде йти до кінця заради справедливості і допомоги. Дружина ж більше не хоче його ділити ні з ким, вона не може ним надихатись і боїться бодай на мить відпустити його руку.
Захисник Маріуполя говорить, зараз головне для нього, щоб найрідніші були поруч, у безпеці, під його сталевим крилом. З висоти військового досвіду і з урахуванням всіх тих жахів, які довелось пережити Олександру, він все одно непохитно вірить у нашу Перемогу:
- Я вірю в нашу Перемогу. Ми «другу армію світу» практично поклали на лопатки. Світова спільнота і вороги думали, що Україну здадуть без бою, але ми їм показали, на що здатні. Ми не дали цього зробити. Інші країни наразі переймають у нас досвід. Американці, наприклад, коли приїздили до нас, були здивовані тим, як ми воюємо, а ще більше тим, як пристосовуємось до війни. Ми виживаємо скрізь.
Погодьтесь, це дійсно так…
Наприкінці нашої розмови Олександр попросив подякувати від його імені всім, хто допомагав родині Захисника, доки він відстоював незалежність країни. Натомість ми не втомлюємось висловлювати Герою свою вдячність за його незламність, силу волі і Переможний дух, якого він не втратив. А ті глибокі і зморені очі нашого співрозмовника, які він відводив багато разів, коли згадував пережите, ми ніколи не забудемо. У них – радість і невимовний біль, надія і образа, стриманість і переживання. Він ще не звик до свободи і жадібно ковтає кожен подих рідного, українського, повітря, який нарешті може розділити з сім’єю. І так тепер буде завжди, ми у цьому навіть не сумніваємось.
Наталія ЧЕПЕЦЬ
