Страшна війна, яка з російським окупантом прийшла на українську землю, обірвала життя тисячам людей, розділила мільйони сімей, покалічила сотні тисяч доль, позбавила домівок та змусила тікати з власних осель, ставати біженцями всередині своєї країни або поза її межами. Люди, які на собі відчули жахи війни та побачили «русский мир», більше не хочуть з ним зустрічатись. Бо крім кривавої жорстокості, безперервного гуркоту від авіадуарів та обстрілів, смерті та страху, він нічого не приніс із собою. Рятуючись, люди з регіонів активних бойових дій, кидають все і прямують до більш-менш спокійних населених пунктів України або тікають за кордон. Їхнє життя, зруйноване російською агресією, вже ніколи не стане таким, яким було раніше.
Вимушені переселенці приїжджають і до Покрову. Наразі прихисток у нашому місті знайшли понад 1300 офіційно зареєстрованих біженців, серед них – більше 400 дітей.
У числі таких опинилися і дві молоді жінки – Валерія (дочка майстра ділянки РМЦ Юлії Капустян) та її подруга Карина, котрі приїхали до Покрова з м.Харків разом із маленькими діточками. У своєму місті вони пережили всі жахіття війни, бачили руїни після авіаударів, ховались у підвалах та покидали домівки під кулями.
Історія №1. Вчасно зважилися приїхати до рідного дому
«Спочатку я не повірила, що розпочалася війна». Валерія народилась та виросла у Покрові. Після закінчення школи, вступила до Житлово-комунального коледжу Харківського національного університету міського господарства ім. О.М. Бекетова, опановувала професію ландшафтного дизайнера. У цьому місті вона знайшла свою другу половинку, у сім’ї народився синочок Артем, якому зараз 2,5 рочки.
Ранок 24-го лютого для цієї молодої родини розпочався о 5 годині. Їх розбудила мама чоловіка та сповістила про початок війни. Дівчина нічого не зрозуміла і лягла спати далі. Але вже зовсім скоро почула гучні вибухи – тоді їй стало по-справжньому страшно:
– Це було щось схоже на звуки феєрверків, насправді ж то були вибухи. А з огляду на те, що поряд із нашим будинком розташовувалися аеропорт та промислова зона, було ще страшніше. Адже саме у ці стратегічні об’єкти могли влучити ракети, а вибуховою хвилею зачепити житловий сектор. Тому ми згадали про правило «двох стін». Швидко взяли матрац, подушки та ковдри і поклали все це у коридорі, щоб хоч якось мати шанс врятуватись від можливих руйнувань.
Чоловік Валерії, який на той час працював у Польщі, просив дружину з сином негайно приїздити до нього. Та дівчина відмовилась, тому що, оцінюючи ситуацію на вокзалах та неймовірну тисняву людей, які прагнули виїхати, було страшно, вирішила залишитись в Україні.
«П’ять діб ми ночували у підвалі». Того ж дня вибухи стали сильнішими. Родина Лєри чула постійні сирени – люди навіть дві доби намагалися спати під ці жахливі звуки, які перегукувалися із обстрілами та вибухами. Нерви були на межі, тому, щоб хоч якось убезпечити себе та дитину, було прийнято рішення спускатися до підвалу:
– Величезне спасибі чоловікам із нашого будинку, які облаштували укриття: поставили туди дивани, провели світло, ввімкнули обігрівачі та принесли воду. Окрім нас, до підвалу приходили й інші сусіди, але не всі. Були навіть такі, хто взагалі не ходив в укриття. Спочатку там переховувалися до 10 людей, потім менше. Ми ж бігли вниз навіть не по сирені, орієнтувалися за звуками вибухів. Як тільки чули їх поруч – одразу прямували до підвалу. Були постійно в одязі, а дитину збирали буквальна за лічені секунди. Артем не боявся нічого, я вмикала йому мультик на телефоні, і так він проводив час у підвалі. До речі, ховались з нами і двоє собак, з якими мій синочок грався. Насправді я не дуже хвилювалася, на відміну від моєї мами – вона постійно телефонувала і дуже боялася за нас.
Харків’янка згадує, що коли у центр міста, на площу Свободи, рашисти випустили ракету, то було видно заграву. У той момент надзвичайно потужно трусилися стіни підвалу, де вони знаходились. Було дуже моторошно, але люди зуміли це витримати, вціліли.
“Після 13 днів війни вирішили їхати до мами”. Щодня ситуація загострювалася, тому 6-го березня Лєра із сином вирішила виїхати під Харків, сподіваючись, що там буде спокійніше. Так і було. Та все ж мама наполягла на тому, щоб дочка з онуком приїхала до Покрову.
– 9-го березня, через 13 днів пекла, ми зібрали дитячі речі та документи, потім знайшли волонтерів, котрі евакуювали людей з Харкова до Дніпра. Сідали до автобуса під звуки вибухів. Доїхали надзвичайно швидко – за 3 години. Проїжджали і блокпости, до автобусу заходили військові, перевіряли все, потім ми рухалися далі. Дісталися до Дніпра, де нас зустріла моя мама. Так ми приїхали до Покрову. Хочу сказати, що ми дуже своєчасно виїхали, тому що буквально наступного дня почалися обстріли району Холодна Гора, поряд з нашим будинком. Мама знайшла все необхідне, поселила мене з подругою та дітьми до будинку. Я надзвичайно вдячна всім, хто турбується про нас. Ви – неймовірні!
Історія №2. «Після Салтівки вже нічого не страшно»
“Невже до нас прийшла війна?” Корінна харків’янка Карина того зимового ранку мирно спала у себе вдома, на 8 поверсі багатоквартирного будинку в районі Салтівка, розташованому у 38 км від кордону з рф. Її розбудив телефонний дзвінок від тата, котрий схвильовано запитав, що там у них відбувається. Дівчина ще не встигла прокинутись, як почула вибухи, про що й сказала татові:
– На той момент я не розуміла, що маю робити, та взагалі що коїться навкруги. Не вірила, що у наші двері постукала війна…
За словами дівчини, того ж дня вона разом із донечкою Дариною ходила на прогулянку. Спочатку сирени в місті не вмикалися взагалі. Згадує, що потім вирішили сходити до магазину за продуктами, де побачила довжелезну чергу. Люди закуповували максимально можливу кількість круп, молока, м’яса і все це ледве несли додому:
– Було і таке, що о 6 ранку займали чергу до магазину. О такій порі було більше шансів придбати харчові запаси.
“Не втрачала надію на те, що все буде добре”. З кожним днем ситуація загострювалася – ставало все голосніше та ближче. Карина попри це, до підвалу не ходила. Говорить, була впевнена, що все буде добре. Маленька донечка, відчуваючи мамин настрій, злякалася лише один раз та попросила посидіти з нею у ванній кімнаті під час повітряної тривоги.
На початку березня над їхнім будинком пролетів російський винищувач. Його надпотужний рев, який прорізав повітря та лякав усіх навкруги, став останньою краплею для Карини. Вона зібрала Дарину та поїхала до залізничного вокзалу, щоб дістатись Дніпра. Але там на них чекав справжній шок:
– Господи, ви б бачили, що коїлося тоді на залізничному вокзалі у Харкові! На платформах перебувало дуже багато людей, які хотіли якнайшвидше покинути місто. Звісно, місць всім не вистачало, і люди навіть влаштовували бійки з дітьми на руках! Після побаченого, я не ризикнула самостійно евакуйовуватись, вирішила шукати волонтерів. Нам дуже пощастило, тому що на одному з рейсів залишилося два вільних місця. Так ми дісталися до Дніпра.
Приїхавши до нашої області, Карину з донечкою прихистили небайдужі дніпряни. Біженці жили у них 3 тижні. Вони надзвичайно вдячні людям, котрі допомогли їм, дали житло, забезпечили продуктами та дуже добре ставилися.
“Ми обов’язково переможемо!” Лєра хвилювалася за подругу і постійно їй телефонувала. І врешті запропонувала приїхати до нашого міста. Карина погодилася, тепер дівчата з дітками живуть разом, підтримують одна одну. Вони вже зареєструвалися як вимушені переселенці та чекають на допомогу від держави. А поки призвичаюються до тихого життя:
– Тут тихо та спокійно, щомиті ми не чекаємо нового вибуху, як це було на Салтівці. Маленька Дарина говорить, коли перестане бахкати, ми поїдемо додому у Харків. Там вона знову піде до садочку, тому що дівчинці дуже подобається спілкуватися з друзями. Вона надзвичайно сумує за своєю вихователькою Катериною.
Дівчата вірять, що Україна обов’язково вистоїть, все закінчиться та настане довгоочікувана Перемога. Адже по-іншому й бути не може!
Ми вдячні нашим співрозмовницям за те, що вони погодились поділитися з нами своїм історіями. Віримо, що вже зовсім скоро сирени та вибухи залишаться в минулому, у мирному небі засяє яскраве сонечко і запахне неймовірним спокоєм. Родини возз’єднаються, домівки відбудуються, а вільна Україна розквітне.
Важливо! Якщо ви переїхали до нашого міста та бажаєте розповісти про себе, хочете, щоб правду про війну в Україні дізналися якомога більше людей по всьому світу, пишіть нам у приватні повідомлення.
Олександрина ЛЕЩЕНКО
