Ще 23-го лютого Людмила з м. Біла Церква, що на Київщині, жила звичним життям: відправляла діточок до школи, готувала вечерю та чекала на чоловіка з роботи. Нова реальність увірвалась до її оселі о 4.30 ранку 24-го лютого та вщент все зруйнувала! Примусила покинути рідний дім задля того, щоб врятувати найголовніше – життя дітей. Історія однієї родини, яка змушена була залишити свій дім через вторгнення у нього рашистської навали, і знайшла прихисток у місті Покров.
– Перше, що я пам’ятаю з того страшного ранку, – пригадує Людмила, – це те, що наша Лара (собака) дуже рано прокинулася, підбігла до ліжка та почала щосили скидати на підлогу ковдру. І буквально через 5 хвилин ми почули потужний вибух! Господи, цей звук наша родина, як і тисячі інших, не забуде ніколи! Він – дуже страшний, від нього нас просто відкинуло з ліжка. Як виявилося пізніше, поруч з нашим багатоквартирним будинком, у самому центрі Білої Церкви, впала ворожа ракета. Справа у тому, що неподалік розташоване військове містечко, там є і злітна смуга. Можливо, мішенню ворога було саме те місце. Нам пощастило у тому, що мій чоловік – військовий, він добре знав, як діяти у таких ситуаціях, та одразу ж наказав мені з дітьми – 7-річним Даміром та 8-річною Софійкою, бігти до укриття. Ми похапцем зібрали документи й одну сумку з речами. За півгодини після вибуху ми з дітьми вже їхали до друзів за місто.
Але обстріли міста не припинялися, тому родина прийняла рішення їхати до бабусі, котра мешкає у Покрові. Спочатку довелося потягом прямувати до Дніпра. Молода жінка боялася, що їх не пустять до вагону з тваринкою, але думки про те, щоб залишити Лару, яка стала повноцінним членом їхньої родини, взагалі не було. На щастя, всі побоювання виявилися марними, з дружньою Ларою грався весь вагон. По прибуттю до Дніпра, їх чекав друг, котрий автомобілем довіз вимушених біженців до нашого міста. Вони їхали під рев сирен, що сповіщали про повітряну тривогу, та молилися Богові про те, щоб все це якнайшвидше минулося.
Таким чином, Людмила із дітьми стали переселенцями, котрі в числі інших наразі проживають у Покрові. За останньою статистикою, яка була оприлюднена Управлінням праці та соціального захисту населення на Офіційному сайті Покровської міської ради, місто прихистило 525 людей, з яких 185 дітей.
Вимушених переселенців “ЗМ” зустріла у Територіальному центрі – одному з офіційних місць збору та видачі гуманітарної допомоги нужденним біженцям. Людмила разом з її дітьми скористалась благодійною можливістю. У Терцентрі родина знайшла одяг, взуття, іграшки, канцелярське приладдя – все це було зібрано небайдужими покровчанами
Доки родина з Білої Церкви знаходиться у безпеці, їхній тато захищає нашу Батьківщину на передовій – у м. Попасна, на Луганщині. Кожного дня вони телефонують Захиснику та чекають тільки на два слова: «Я – живий».
– Діти вивчили молитву. Вони щовечора звертаються до Бога і просять, щоб він зберіг життя татові та захистив увесь наш народ від нелюдів, котрі посягнули на найцінніше, що тільки може бути – людські життя, – розповідає Людмила.
Жінка від щирого серця дякує нашому місту та його мешканцям за щире, добре ставлення до переселенців, а також за надану підтримку. Вона вірить у те, що ця війна дуже скоро обов’язково закінчиться, вся наша Україна розквітне, а їхня родина дочекається свого мужнього Героя, а потім всі разом вони повернуться додому. Неодмінно, так і буде! І всі ми перегорнемо цю чорну сторінку історії нашої Батьківщини та почнемо писати нову – мирну, успішну і надзвичайно щасливу!
