У липні минулого року наш район сколихнула новина про те, що окупанти рано вранці здійснили обстріл одного з житлових кварталів Нікополя. Ворожий снаряд поцілив у багатоквартирний будинок. В результаті загинули двоє мирних мешканців, будинок зазнав чисельних руйнувань. З того часу нікопольці почали жити в новій реальності, сповненій страху, болю, молитов та сподівань. І вона переслідує їх вже майже10 місяців… Для того, щоб врятувати свої життя, багато жителів цього міста, розташованого на Каховському водосховищі, були змушені покинути рідну домівку та шукати прихистку у більш спокійних регіонах. Для багатьох нікопольців таким населеним пунктом став наш Покров. Серед них – Анастасія Афоніна з 7-річною донечкою Ангеліною. Ми зустріли дівчат, коли вони отримували гуманітарну допомогу. Вони згодились поділитися з нами своєю історією та мріями.
Як розповідає Анастасія, до мирного Нікополя війна прийшла одного літнього дня. Тоді гармонію сонця, уквітчаних алей та гомінких фонтанів зруйнували смертоносні «гради». Родина Афоніних на той час проживала у багатоквартирному будинку в центральній частині міста. І хоча перші «прильоти» були не так близько до їхнього дому, нікопольці вирішили, що залишатися там, ще й на останньому поверсі, дуже небезпечно.
– Спочатку ми рятувалися у підвалі нашого будинку. Мешканці привели приміщення до ладу, зробили прибирання та поставили там стільці. Ми перебували у сховищі вдень, під час сигналу про повітряну небезпеку. Вночі доводилося спати вдома, бо боялися застудитися у вологому підвалі. Трохи згодом ми з чоловіком стали відвозити Ангеліну до моєї мами у приватний сектор. Ми витримали в Нікополі трохи більше 2 тижнів після початку обстрілів, – схвильовано згадує молода жінка.
Далі перебувати в місті, яке щоденно піддавалося ворожим обстрілам, стало психологічно неможливо. Напруга зростала, і тому Анастасія разом з донькою та свекрухою зважилися тимчасово виїхати до родичів, які на той момент проживали у Польщі. За словами переселенки, в цілому за кордоном їм було добре, але давався в знаки мовний бар’єр. Попри це, донечка навіть встигла протягом декількох місяців походити до місцевого дитячого садочку. Сама Ангеліна зазначила, що там їй дуже сподобалося.
Але через 3 місяці перебування у Польщі, перед родиною постало питання про те, що треба робити наступний вибір: залишатися та шукати роботу або ж повертатися. І вони обрали другий шлях. Звісно, їхати до Нікополя було надто небезпечно, тому чоловік Анастасії знайшов та орендував для неї з донькою житло у Покрові.
– Раніше ми вже бували у цьому невеличкому затишному містечку, приїздили погуляти до парку. Тепер же вважаємо Покров своїм другим домом, бо саме тут ми врятувалися від вибухів та обстрілів, у яких майже безперервно живе рідний Нікополь та його мешканці. На дитячому майданчику Ангеліна потоваришувала з іншими дітками. Вже оформили статус внутрішньо переміщених осіб та отримуємо фінансову допомогу від держави, гуманітарні набори від благодійників. Все наче і добре, але ми надзвичайно скучили за домом,– емоційно ділиться Анастасія.
Звісно, щодня вони хвилюються за рідних, які залишилися в Нікополі, і молять Бога про їх захист. Вірять у те, що тільки-но наші мужні ЗСУ звільнять Енергодар та прилеглі території, Нікополю нарешті дадуть спокій. Тоді вони зможуть повернутися додому, обійняти рідних та більше ніколи не розлучатися. Жити на своїй землі, гуртом відбудовувати незламне місто та знати, що попереду їх чекає тільки щасливе майбуття під мирним небом рідного краю.
Ми щиро бажаємо Анастасії та маленькій Ангеліні, щоб їхні мрії якнайшвидше здійснилися! А поки продовжуємо підтримувати вимушених переселенців та пам’ятати, що ми – одна велика родина, котра обов’язково зуміє вибороти право на свободу та незалежність на своїй українській землі.
