У цей нелегкий час, коли в Україні вирує війна, наше привітне містечко стає надійним прихистком для вимушених переселенців з місць, де точаться запеклі бойові дії. Наразі в Покрові понад 2 тисячі біженців, серед яких більше половини – діти. За кожною цифрою – доля людей, життя яких розділилося на «до» і «після». Вони змушені були кидати свої домівки і тікати до більш безпечних регіонів. Хтось їхав навмання, хтось – до своїх родичів, близьких та друзів. Шукали різні варіанти заради порятунку життя. Так втікачами з «гарячої точки» стали мама начальника Відділу кадрів та навчання Покровського ГЗК Олександра Галаніна – Алла Юріївна зі своїм чоловіком Миколою Федоровичем. Вони приїхали з села Дронівка Бахмутського району Донецької області, що знаходиться на лінії вогню. Вимушені переселенці погодились поділитись із “ЗМ” своєю історією.
Можна тільки уявити, серед якої дивовижної краси жили наші нові знайомі. Мальовниче село Дронівка має давню багату історію. Воно розташоване між річками та хвойними лісами. Серед цієї прекрасної природи простягалися затишні вулиці з будинками місцевих, яких налічувалося всього півтисячі. Але війна, оголошена російським агресором, перекреслила спокій людей, перетворила їх життя на пекло.
24-го лютого розгорнулась активна фаза бойових дій. Сусіднє біля Дронівки селище Ямпіль одним із перших було окуповане загарбниками. Російські війська вирушили на місто Лиман, але їм не вдалося здійснити переправу через річку Сіверський Донець. Внаслідок ворожого авіанальоту був зруйнований міст, перервалось залізничне сполучення, яке було основною ланкою комунікації між селищами Сіверської громади.
Щодо перебігу подій у Дронівці, то, за словами наших співбесідників, перший місяць війни був більш-менш спокійним для місцевих. Поблизу базувалися українські війська, які забезпечували оборону населеного пункту. Наприкінці березня сталася надзвичайна подія – під час бойових дій було підірвано греблю. В результаті – річка Сіверський Донець вийшла з берегів, рівень води піднявся та заполонив городини селян. Саме ж водосховище обміліло, що вважається екологічною катастрофою.
У селі працювало українське і російське телебачення. Але попри пропаганду рф, люди чудово розуміють, що саме росія несе в Україну смерть і руїни.
– В голові не вкладається все те, що лине з російських телеканалів… – каже Микола Федорович.
10-го квітня, зважаючи на небезпеку посилення наступальних дій противника, Донецька обласна військова адміністрація офіційно наполегливо рекомендувала мешканцям евакуюватися. Після такого застереження звуки війни ставали все ближчими та гучнішими. Влучанням снарядів перебило високовольтну лінію, зникло світло та звʼязок.
– Я телефонував мамі і через слухавку чув, як гупало. А коли зник звʼязок, дуже хвилювався, бо цілий тиждень не міг додзвонитись. Дякувати нашим військовим, світло та звʼязок відновили, я почув, що мої рідні вціліли, живі – трохи заспокоївся. Але через кілька днів лінії комунікації знову розбомбили окупанти, – розповідає Олександр Галанін.
Та все ж подружжя не поспішало покидати домівку. Під час бомбардувань переховувались у підвалі. Із жахом згадують, як ворожа міна розірвалася поруч з їхнім укриттям:
– Пошкодило край кухні, ударною хвилею вибило всередину вікна з решіткою та луткою. Не було ні воріт, ні паркану. По селу теж були «прильоти»: навпроти згоріло 4 будинки, а ще садиба, що поряд. Відкривалась жахлива картина: десь знесло дах, десь – частину будинку, – описує моторошні наслідки наближення «русского мира» Алла Юріївна.
Це остаточно вплинуло на непросте рішення подружжя – покинути все та переїхати на мирну територію. 8-го травня чоловік з дружиною виїздили, скориставшись плановою евакуацією, яку оголосив староста громади. З собою взяли документи та мінімальний набір речей у рюкзаку. Людей вивозили автотранспортом у напрямку Сіверська, а звідти долати небезпечний шлях українцям допомагали небайдужі іноземні волонтери, які не змогли просто спостерігати, як наша європейська країна потерпає від війни. Того разу до Краматорська біженців (а всього в автобусі було 18 дорослих пасажирів і 2 дітей) везли етнічні француз та іспанка. Водій був у касці та бронежилеті, він вправно кермував авто, не зменшуючи швидкість на нерівній дорозі, аби скоріше подолати небезпечний шлях та довезти людей цілими.
– Дорога справді видалась важкою, бо в цей час окупанти добряче гатили в нашу сторону. Цікаво, що водій переймався комфортом пасажирів, а коли авто підстрибувало, потрапляючи на вибоїни, перепрошував французькою та українською мовами «sorry, пробачте!», – пригадує Микола Федорович.
Коли нарешті дісталися місця призначення, людей хутко розмістили в укритті, де Алла Юріївна і Микола Федорович залишилися на ночівлю, а на світанні виїхали до Дніпра. В обласному центрі пройшли реєстрацію, а ніч провели в ресторані, переобладнаному для прийому біженців, щоб зранку вирушити у Покров. Вже тоді, в Дніпрі переселенців із Донеччини вразив проукраїнський настрій людей, котрі всім серцем вболівали за нашу державу.
Ось такий довгий, нелегкий та небезпечний шлях здолали гості нашого міста, аби жити без обстрілів та вибухів.
У Покрові вони оформили статус внутрішньо переміщених осіб. Дуже задоволення ставленням спеціалістів і тим, що обійшлось без зайвої бюрократії. Ця процедура відбулася максимально швидко:
– Хочеться зазначити доброзичливе та уважне ставлення працівників Управління праці та соціального захисту населення, які обслуговували нас, навіть у свою обідню перерву. Нам дали вичерпну інформацію, необхідну переселенцям, де і як можна отримати гуманітарну допомогу. Ми залюбки скористалися порадами.
Подружжя не знає напевно, чи повернеться коли-небудь у власну домівку:
– Після виїзду ми дізналися, що прямим попаданням ворожих снарядів повністю знесло клуб та пошкодило ще деякі будинки сусідів. Наразі більша частина нашого села зруйнована. Ми не знаємо, чи повернемося знову додому, чи вціліє він.
P.S. Знаково, що Миколі Федоровичу та Аллі Юріївні не вперше довелося рятуватися від війни. У 2014-му вони жили у Горлівці, що на Донеччині. Їх домівка розташовувалась поряд з хімічним підприємством-гігантом «Стирол», який росія руйнувала бомбардуваннями, згодом місто окупували. Боляче усвідомлювати, що рідна Горлівка, яка до війни славилася розвиненим машинобудуванням і хімпромом, занепала та опинилась у депресивному стані. 8 років тому подружжю довелося тікати до підконтрольної Україні Дронівки – саме там розташовувалась їхня дача. Нині ж і туди прийшли рашисти, руйнуючи все навколо. Наразі зв’язок із домівкою переселенці втратили. Назва ж населеного пункту щодня лунає з оперативних зведень Генштабу ЗСУ в інформації про Лиманський напрямок…
Та попри всі пережиті негаразди, Алла Юріївна і Микола Федорович переконані, що Україна повинна бути незалежною державою, тому і переїхали до Покрова. Приємно вражені теплим прийомом:
– Тут відчувається патріотичний дух місцевого населення, всі щиро вболівають за наших військових та вірять в Перемогу. Дуже приємно перебувати в такій атмосфері на вільній українській землі.
І ми щиро віримо, що завдяки українським Захисникам – найкращим воїнам у світі, Покров завжди буде вільним, квітучим, гостинним містом! І жодна рашистська хмара не затьмарить неба над нашим гірницьким містечком!
Підготувала Анастасія ШАБЛЯ
