6-го грудня в нашій державі відзначають День Збройних Сил України. Цього дня ми вшановуємо Захисників, які відправились на фронт для того, щоб протистояти ворогу, виборювати незалежність Батьківщини та кувати нашу спільну Перемогу. Серед них – чимало працівників нашого комбінату. Сьогодні, з нагоди свята, хочемо розповісти про нашого колегу, водія технологічного транспорту Автотранспортного цеху, українського воїна, учасника бойових дій на Донбасі і під час повномасштабного вторгнення – 30-річного Максима МІЩУКА. Якою чоловік побачив війну? Чим йому запам’яталися фронтові будні і чому йому так тяжко поринати у спогади?
Як мрія служити Батьківщині стала реальністю
Максим Міщук після закінчення 9-ти класів у Шолохівській школі вступив до Покровського центру підготовки та перепідготовки робітничих кадрів. Там отримав фахову підготовку з наступних професій: «Машиніст екскаватора», «Електрогазозварник», «Електрослюсар (слюсар) черговий і з ремонту устаткування», «Стропальник». А потім замість того, щоб будувати кар’єру, хлопець прагнув стати Захисником України.
– У 2013 році, після того, як я закінчив навчання, у мене виникло бажання піти на службу в Збройні Сили України. Для цього пройшов медичну комісію, але у мене виявили проблеми зі здоров’ям. Тому я отримав відмову, але мрію не покинув. І таки домігся свого – 16-го квітня 2013 року я розпочав строкову військову службу у складі 301-го зенітно-ракетного полку (м. Нікополь). А вже 26-го листопада того ж року підписав контракт на подальшу службу. Разом з побратимами ми виконували бойові завдання з прикриття повітряного простору стратегічно важливого об’єкту, – згадує Максим.
Втрата побратимів – найстрашніше, що може статися на війні
З літа 2016 року Максим Міщук брав участь в Антитерористичній операції у складі військ ППО. Він служив на благо Батьківщини в «гарячих точках» Луганської та Донецької областей. Розповідає, що їхня родина ППО була найкращою. Першим дивізіоном енергозабезпечення в ППО командував майор Сергій Черненко, якого поважали всі бійці.
– Він нам, молодим Захисникам, був за маму і за тата. Командир навчив боротись та виживати у складних військових умовах. У нас навіть девіз був: «Грязні руки красні очі – це черненковські робочі». Нам тоді було ажко, але ми трималися разом і відчували підтримку командування, – пригадує Максим Міщук.
Тому воїну дуже тяжко згадувати про загибель командира Сергія Черненка та заступника командира відділення 2-го дивізіону Віктора Касьяненка.
Для нього вони назавжди залишаться справжніми Героями, прикладами звитяги, мужності та незламності…
У 2018 році, після закінчення контракту, наш співрозмовник прийшов на комбінат та влаштувався водієм до колони технологічних перевезень в АТЦ. З того часу, і до початку повномасштабного вторгнення, Максим Міщук сумлінно виконував виробничі завдання на комбінаті.
Важкі фронтові будні
24-те лютого 2022 року, день повномасштабного вторгнення рф на територію України, Максим Міщук зустрів вдома. Говорить, тоді він одразу не повірив, що почалась війна. Коли прийшов до тями і все збагнув, то зібрався і попрямував до військкомату.
Його направили до 92-ї механізованої бригади (м.Чугуїв). Разом з іншими військовослужбовцями Максим перебував на Харківському напрямку. Вони облаштовували фортифікаційні споруди на звільнених від ворога територіях: в с.Мала Рогань, Високовольтне, Кутузівка. Пригадує, що відстань від українських окопів до ворожих позицій становила всього 3,5 кілометри…
Довелося Захисникові бувати й на «нулі». Як він розповів, умови свого перебування військові повинні були облаштовувати самостійно. Жили переважно в покинутих будинках.
– Війна – це дуже страшна річ. З часом, звісно, звикаєш до такого. У мене було достатньо моментів, коли відчував, що моє життя може обірватися. Для того, щоб не впадати у відчай, уявляв, що то не вибухи снарядів чутно звідусіль, а феєрверки або грозу, – з болем згадує воїн.
Максим пригадує, що було приємно, коли мешканці звільнених територій надавали їм допомогу. Так, наприклад, староста с.Високовольтне передав хлопцям генератор, інші люди ділилися харчами. Допомагали і волонтери. Говорить, що особливою популярністю на фронті користуються кава – для бадьорості і цигарки – від нервів, тому з ними завжди був дефіцит:
– Якщо чесно, там, «на нулі» не думаєш про їжу взагалі. Ти цілодобово знаходишся під обстрілами. Бувало й так, що атака починалася серед ночі, доводилося швидко прокидатися та тікати від ворожих куль. В цей час в голові було тільки одне питання про те, чи зумієш ти взагалі вижити в цьому пеклі. Нерви були як натягнуті струни…
Нашому співрозмовнику запам’яталася одна, дуже емоційно сильна подія:
– Якось ми приїхали на місце постійної дислокації після бліндажів – зраділи, почали одразу купатися. Коли тут раптово забігає побратим і кричить, що на нас суне колона російських танків! А зі зброї ми маємо лише 4 магазини автомата та 2 постріли на РПГ (ручний протитанковий гранатомет). Ми давай вибігати. Але все, слава Богу, обійшлося. Виявилося, що техніка хоч і була російська, але її затрофеїли українські військові.
«Хочу відновитися та знову стати на захист України»
На фронті у Максима Міщука значно погіршилося здоров’я. Але – служба, нічого не вдієш все одно за наказом довелось їхати «на нуль». Тоді Максим цілих 7 днів перебував у самісінькому пеклі війни. Моральних труднощів додавало те, що на тій території зовсім не було ніякого зв’язку – навіть не можливо було написати СМС рідним, які дуже хвилювалися за нього. Весь довгий тиждень мовчання батько Станіслав Степанович (він, до речі, теж наш колега, працює водієм в колоні спецтехніки АТЦ) та старша сестра Інна місця собі не знаходили. І коли врешті почули рідний голос, дуже зраділи, що з Максимом все більш-менш нормально.
Врешті наш Захисник, завдяки небайдужим людям, повернувся до своєї бригади ППО. Але через необхідність лікування, його відправили додому. Він отримав ІІІ групу інвалідності, і доки відновлює здоров’я, залучений до виконання завдань в роті охорони нашого регіону.
Максима і зараз не відпускає відчуття тривоги, він лякається гучних звуків та знову і знову переживає все, що йому довелося побачити на війні.
Захисник наголошує на тому, що хоче зміцнити здоров’я, а після цього – повернутися до рідної частини ППО. А в її складі й надалі стояти на захисті Батьківщини, аж до самої Перемоги.
У такий важливий день Максим Міщук бажає своїм побратимам та всім, хто захищає рідну землю від ворогів, міцності, наснаги та, звісно, якнайшвидшого повернення додому з Перемогою!
Ми надзвичайно вдячні Максиму за таку змістовну та емоційну історію українського військового, який вижив у самому пеклі війни. Спасибі тобі, воїне, за подвиг і надзвичайно важливий внесок у нашу спільну Перемогу!
Підготували: Олександрина ЛЕЩЕНКО, Наталія ЧЕПЕЦЬ
