Багато мешканців нашого міста знають родину талановитих освітян, які своїм прикладом виховали не одне покоління покровчан. Це викладачі історії – Олександр Леонідович та Ірина Яківна Казаріни. Вони вже десятки років крокують педагогічною нивою і діляться своїм безцінним досвідом з учнями. Напередодні Дня працівників освіти ми хочемо розповісти про життєвий та трудовий шлях вчителя історії Ірини КАЗАРІНОЇ, яка понад 40 років пропрацювала в освітніх закладах Покрова.
Ірина Яківна народилася та виросла у м.Шостка Сумської області. Коли настав час обирати майбутню професію, твердо вирішила, що стане істориком. Тому вступила на спеціальність «Викладач історії та суспільствознавства» історичного факультету Ужгородського національного університету.
– Взагалі-то мені хотілося розкрити свій професійний потенціал, займаючись архівною чи археологічною роботою. Але вийшло трохи інакше. Ми з чоловіком Олександром та ще декількома нашими однокурсниками стали педагогами, – розповідає Ірина Казаріна.
Після закінчення вишу молоді спеціалісти за професійним розподілом потрапили на Дніпропетровщину. За іронією долі, на той час батьки Олександра Леонідовича якраз мешкали в нашому місті – колишньому Орджонікідзе (зараз Покров), це й стало вирішальним моментом у виборі місця проживання та роботи для молодих педагогів.
Ірина Яківна понад чотири десятки років працювала у СЗШ №№ 5, 9, а також в загальноосвітньому ліцеї. Зараз вона вже вийшла на заслужений відпочинок. Але насправді це не стало приводом для завершення педагогічної діяльності. Вона і зараз продовжує пізнавати історію і передає свої знання майбутнім абітурієнтам, готуючи їх до ЗНО.
Найцінніша винагорода за роботу – вогники в очах дітей
Згадуючи свій перший урок, Ірина Казаріна зазначає, що тоді їй, молодій вчительці, яка тільки-но починала свій трудовий шлях, було надзвичайно страшно. До того ж, будучи емоційною людиною, визнає, що було вельми складно пройти «перевірку на витривалість», котра є в роботі кожного вчителя. Але вона змогла подолати всі труднощі.
– Я відчувала величезну відповідальність, адже повинна була максимально викладатися, розповідаючи учням ту чи іншу тему. Пріоритетом під час підготовки до заняття був той матеріал, який дійсно міг зацікавити дітей. Головним – побачити вогники у їхніх очах. Це – найцінніша винагорода за мої старання, – акцентує педагогиня.
Найважчою для вчителя була необхідність оцінювання учнів, адже Ірина Яківна вважає, що історія – це той предмет, в якому не можна нав’язувати свою точку зору, кожен має право на особистий погляд на подію чи факт. Але багаторічний досвід сам підказав правильний шлях.
Вона не уявляє свого життя без історії
Ірина Казаріна говорить, що історія для неї – це життя. Її вивчення не закінчилося лекціями в університеті. Вона й зараз продовжує пізнавати історію України, знаходити цікаві, раніше незвідані факти, відкривати нові сторінки.
Наша співрозмовниця впевнена, що кожен українець обов’язково має знати історію своєї Батьківщини, особливо зараз, коли точиться війна:
– Це надзвичайно важливо. Адже тільки так ми зможемо не повторювати помилок минулого. Звісно, знати всі нюанси неможливо, але розбиратися в ситуації, вміти вибудовувати причинно-наслідкові зв’язки – це важливо як для школярів, так і для дорослих.
І навіть історичні віхи, пов’язані з радянськими коренями, на думку педагогині, прибирати з курсу історії України не варто. Адже їх певним чином можна назвати каталізаторами тих подій, які наразі відбуваються у нашій державі. Правда, педагог визнає, що донести це школярам зараз вкрай важко. Це відбувається через кардинально інший світогляд дітей, на заваді також стає дистанційна форма навчання, з приводу якої у Ірини Казаріної своя точка зору.
– Я особисто категорично проти дистанційки. По-перше, до такого формату вчителі не готові. Вони не знають методики викладання онлайн. По-друге, навчання надзвичайно складне для дітей, адже у разі сигналу тривоги, коли урок припиняється, вони фактично змушені вчитися самостійно, або ж звертатися за допомогою до репетиторів і батьків, – висловлює свою позицію Ірина Яківна.
«Війна – це біль всього народу, окремо взятої родини та кожного з нас»
Війна, розв’язана рф проти України, стала історичною подією, котра напряму торкнулася родини Казаріних. Їхній син Антон ще з 8 класу прагнув здобути професію військового. І він реалізував свою мрію, а з початком повномасштабної війни, без вагань, відправився захищати Батьківщину. Вже півроку хлопець виконує бойові задачі «на нулі», а мама щодня дуже хвилюється за нього та чекає хоча б на єдине слово від найріднішої людини.
– Мені особисто морально дуже важко бути мамою сина-Захисника. Але я усвідомлюю, що він разом з іншими військовими саме зараз пише нову історію незалежної України. І всі наші хлопці гідні носити звання Героїв. Моя найзаповітніша мрія – Перемога України, мир, якнайшвидше повернення додому мого сина і всіх Захисників, живими та здоровими.
Живе заради близьких та вірить у Перемогу
Попри щоденні переживання Ірина Казаріна продовжує жити та працювати. Мріє про те, що її велика родина збереться разом, вона обійме своїх дітей та онуків, і все у них буде добре. До речі, вони з чоловіком виховали двох дітей Анну (медикиня за фахом) та Антона, котрі подарували батькам чудових онуків: старша Єлизавета навчається на 3 курсі Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», Тимофій – 7-класник, а наймолодшому Леоніду у листопаді виповниться 3 рочки.
Поки діти та онуки далеко, Ірина Яківна намагається знаходити позитивні емоції в житті. Жінка полюбляє готувати смачненьке, щоб порадувати чоловіка. Щодня чекає на добрі новини та впевнена, що наша Перемога вже зовсім близько!
Ми дякуємо Ірині Казаріній за цю розмову, за мудрі думки та поради, за її невтомну працю та безцінний внесок у виховання підростаючого покоління покровчан. Бажаємо сил, наснаги, вдячних учнів, натхнення на нові звершення та тільки сонячних днів! І, звісно, – здійснення мрій! Зі святом, з Днем працівників освіти!
Олександрина ЛЕЩЕНКО
