Сьогодні той День Незалежності України, якого у нас ще ніколи не було. Рідна держава – охоплена війною, а її Захисники – ціною власного життя виборюють право на мирне небо у нашому спільному домі. Кожен українець допомагає їм у цьому щоденною працею заради спільної Перемоги. Серед них і житель багатостраждального Краматорська, який не піддався ординській навалі, а продовжує з нею боротись на власному фронті, не лякаючись висловлювати позицію з приводу того, що відбувається в країні. Він – приклад справжнього українця, котрий ніколи не піддасться ворожій брехні.
Після повномасштабного воєнного вторгнення росії на територію України п’ята частина наших територій опинилася у тимчасовій окупації. Жителі цих регіонів позбавлені можливості бути вільними у своїх діях та прагненнях. Прифронтові міста потерпають від постійних обстрілів. Кожного дня – нові трагедії, гинуть ні в чому невинні люди… Щоб врятувати життя, українці змушені кидати все, тікати у невідомість, починати новий етап з чистого аркуша. У кожного переселенця – своя щемлива історія. У тих, хто побачив війну на власні очі, відбувається переоцінка цінностей, глибоке осмислення сенсу життя. Так сталося і з нашим новим знайомим із Краматорська – 62-річним Борисом Валентиновичем.
В ході відвертої розмови з чоловіком нам відкрилися несподівані та цікаві факти з життя краматорця, а його тверда позиція – викликає справжню повагу.
Хроніки мирного та воєнного життя
Краматорськ – гарне місто на Донеччині, має розвинену структуру підприємств з видобутку мінеральної сировини, машинобудування, виготовлення ювелірних прикрас. Вабить туристів красою місцевої архітектури та природних пам’яток. Майже півстоліття у це чудове місто закоханий наш новий знайомий Борис. Так вийшло, що його доля повʼязана з різними українськими містами, які зараз потерпають від війни.
Родом Борис Валентинович з нині тимчасово окупованого Сватового, що на Луганщині. Студентські роки пройшли у Краматорську, а працював у – Харкові. Після служби в армії знову повернувся до Краматорська, де одружився, виховував дітей та онуків. Довгий час працював на керівній посаді одного з підприємств. Наприкінці 2004 року відкрив власну справу з продажу побутової техніки.
З початком війни росії проти України в 2014 році Краматорськ потрапив у зону бойових дій. Як зазначає Борис Валентинович, підґрунтя для вторгнення агресор готував заздалегідь. Проводилися таємні збори проросійськи налаштованих осіб, де ймовірно давалися вказівки щодо організації та подальших дій. У квітні 2014 року терорист та ватажок російських бойовиків ігор гіркін (стрєлков) зайшов у Словʼянськ, а потім – у Краматорськ.
– Я бачив цих тварюк у двох метрах від себе. Краматорську дуже дісталося в 2014 році. Терористи майже щодня обстрілювали місто, здебільшого – житлові райони. Внаслідок масованих обстрілів російськими артилеристами люди гинули цілими групами: просто на вулиці, в транспорті, будь-де, куди прилітали снаряди. Навіть на сходах біля моєї крамниці загинув чоловік, – з болем згадує підприємець.
Однак, відбити краматорський аеродром у наших сил Антитерористичної операції загарбникам тоді так і не вдалося. А вже влітку воїни АТО взяли місто в оточення і змусили окупантів поспіхом тікати.
Після звільнення ЗСУ в Краматорську поступово почали оговтуватися та повертатися до нормального життя. Місто повністю відновили, відремонтували всі понівечені будівлі так, що і згадки не лишилося про ті жахи, які творили російські найманці, “навіть тріщини на асфальті не було”.
На жаль, 24 лютого війна знову повернулася до Краматорська… бомбардуваннями аеропорту. Однак, війська протиповітряної оборони України збили десантний літак разом з орками, які мали намір одразу захопити місто. Почались постійні обстріли, були прильоти ракет, що призвело до масової загибелі мирного населення. Одна з таких трагедій сталася на залізничному вокзалі Краматорська під час евакуації жителів. Рашисти вдарили ракетами, по кількатисячному натовпу. Тоді загинуло понад півсотні людей, серед яких були діти…
У пошуку порятунку
Дружину та доньку Борис вивіз з міста одразу – 24 лютого.
– Ми зібрали речі, сіли в автівки та поїхали на дачу, яка розташована біля Ізюму. Вважали, що невеличке поселення біля річки не має стратегічного значення для росії, тому сподівалися, що там у безпеці можна перечекати. Отже, рідних залишив на дачі, а сам повернувся додому. Намагався деякий час працювати. Та вже через тиждень зателефонувала дружина з проханням їх забрати, – розповідає чоловік.
Виявилося, вони щоденно перебували під бомбардуваннями. Поруч завдавалися авіаційні і ракетні удари по залізничному мосту. Також рашисти підірвали дамбу Оскільського водосховища.
– Коли приїхав, я побачив, що мої дружина з донечкою стояли бліді від пережитого. Я мовчки посадив їх в авто і ми поїхали. Ввечері були вдома, а на світанку я відвіз їх на залізничний вокзал. Цілий день ми чекали на потяг. Людей було так багато, що потрапити у вагон, здавалося, нереально. Оскільки ми приїхали першими, нам пощастило – провідник дозволив їхати стоячи. Так, останнім потягом вони поїхали до Ужгороду, а звідти – до Чехії, – з сумом пригадує Борис Валентинович.
Чоловік ще деякий час залишався вдома. Коли у місті почалися постійні обстріли, він намагався допомагати людям:
– Одного разу, під час ракетного обстрілу, без жодного вцілілого балкона чи вікна залишилася 9-поверхівка із 12 під’їздами. Що тоді я мусив робити? Взяв рулон плівки та поїхав допомагати людям забивати вікна, бо в березні було ще дуже холодно.
Дружина Бориса Валентиновича наполягала, щоб той їхав з Краматорська: “Краще втратити все, але залишитись живим”. З такими думками він 4 квітня покинув житло, крамниці та нажите майно, забрав сваху та її матір із Дружківки й повіз до Покрова, бо тут мешкає його товариш по службі Олександр, який допоміг знайти житло. До речі, Олександр Петрович – наш колега, старший майстер дільниці з ремонту і складання електромашин Електроремонтного цеху.
Рішення на користь евакуації було правильним, бо через місяць в будинок свахи у Дружківці влучив снаряд. Про це дізналися від сусідів і впізнали своє обійстя у випуску новин. У приватний сектор Краматорська також був приліт крилатої ракети, який призвів до людських жертв та тяжких поранень серед місцевих. 21 будинок зруйновано, дім нашого переселенця також постраждав — вирвало двері, повибивало шибки.
Любов з першого погляду!
Борис, маючи за плечима понад 40 років робочого стажу, у Покрові теж не збирався сидіти без діла. Влаштувався на комбінат до Служби охорони, щоб мати змогу фінансово допомагати ЗСУ. Його надзвичайно вразив теплий прийом покровчан, комфорт і затишок нашого міста:
– За моїми спостереженнями, Покров – місто трудівників, в якому легко жити. Дуже приємне враження склалося про місцевих мешканців. Їхні характерні риси – доброзичливість і простота. За майже півроку, що я тут, жодного разу не зіткнувся з поганими людьми, відчував лише привітне ставлення. Це любов з першого погляду!
Та як би файно не було в гостях, вдома завжди краще. Борис Валентинович з нетерпінням чекає на Перемогу України та можливість повернення на свою малу Батьківщину.
– Я б прямо зараз пішки, не перевдягнувшись і не перевзувшись, побіг додому… Але наразі там відсутні умови для життя – немає газу, перебої зі світло- та водопостачанням.
Але чоловік живе вірою, що правда і справедливість врешті-решт запанують на рідній землі, і родина возʼєднається у себе вдома. А щоб це сталося якнайшвидше, наш народ всіма силами допомагає незламним українським військовим.
Раніше – друзі, тепер – вороги, які нас звільняють від їм невідомого «нацизму»?!
Страшенне обурення та лють у Бориса Валентиновича викликають звірства російських окупантів. Він розчарований суспільством рф, яке підтримує вбивства українців. Через розбіжності думок щодо цього перестав спілкуватися з багатьма своїми друзями в росії:
– Війна наводить жах. У багатьох викликає паніку, у мене ж – ненависть та обурення. Як на це можна дивитися? Раніше я відносився до росіян дружньо, як до братерського народу, з яким маємо багато спільного. Зараз я кардинально змінив свою думку. Спілкувався з однокласниками, людьми, що переїхали до росії, яких знав багато років, вважав друзями. Вони мене переконують, що у нас тут “нацизм”. Я всім ставив одне запитання: “Що таке нацизм?”. Мені ніхто не зміг дати відповідь. Вони самі не знають, у чому нас звинувачують. Це настільки прокачаний диктатурою народ!.. Вони у себе лад не можуть навести, а лізуть до сусідів від чогось визволяти.
На військових злочинців чекає трибунал
У нашій розмові Борис згадав і про свою службу в армії. У той час його направили до Німеччини. За іронією долі, головна місія відрядження полягала в охороні дуже важливих об’єктів: першого післявоєнного пам’ятника в Берліні, який вважався другим монументом СРСР після Мавзолею, а також міжсоюзної в’язниці Шпандау, в якій на той час відбував довічне ув’язнення Рудольф Гесс. Саме такий обвинувальний вирок під час Нюрнберзького процесу отримав наближений до гітлера “нацист номер три”. Жорстока кара за найстрашніші злочини під час Другої світової наздогнала всіх… не забариться і до російських тиранів сучасності.
Борис Валентинович глибоко переконаний, що на всіх російських нелюдів, які прийшли на нашу землю з війною, хто чинить звірства, віддає накази, також чекає справедливий військовий трибунал, без будь-якого помилування. Вони не сховаються від правосуддя!
Користуючись нагодою, ми запитали у Бориса про значення Незалежності особисто для нього. І ось, яку відповідь отримали:
– Незалежність – це можливість жити так, як цього бажають люди у своїй державі, згідно з Конституцією. Ніхто не може навʼязувати нам правила гри. Країна не має залежати від інших держав світу, а народ сам обирає свій курс на самовизначення. Це стосується як держави в цілому, так і конкретної людини, чиї права та свободи є недоторканими.
Після перемоги наш співрозмовник прагне:
– Відбудувати країну та вилікувати суспільство від болю, страху та зневіри, які виникають під час війни і руйнують нас із середини. Ми всі захищаємо свою країну, кожен на своєму фронті, бо інакше не можна. Трагічні події накладають відбиток на душі, але ми повинні залишатися людьми та допомагати один одному.
Ми також щиро віримо в це та повернення всієї родини Бориса до рідної домівки після Перемоги України. А поки що разом всіма силами наближаємо нашу спільну і таку омріяну мету. Дякуємо Борису Валентиновичу за таку відверту розмову. Сподіваємось тільки на краще. Бажаємо щастя та благополуччя родині краматорця та всій великій українській сім’ї під блакитним сяйвом мирного неба!
Анастасія ШАБЛЯ
