Вже майже місяць минув відтоді, коли рашисти вперше здійснили масований обстріл житлових кварталів Нікополя. Я добре памятаю ту суботу, 16 липня, коли ми всі прокинулися і вжахнулися від страшних новин, про які повідомив керівник районної військової державної адміністрації Євген Євтушенко: «Місто Нікополь обстріляно». Це був шок, вірити у який ми відмовлялися. Одразу ж у свідомості постало прекрасне місто на березі Каховського водосховища, де живуть мої друзі та знайомі. Місто, котре дало путівку у життя багатьом. І мені в тому числі. Було боляче дивитися на світлини зруйнованих будівель. Та найжахливіше було те, що внаслідок цього першого, такого зухвалого нічного артобстрілу, коли люди мирно спали у себе вдома, вони навіть не встигли зрозуміти що сталося. Саме через це двоє нікопольців загинули, опинившись під завалами власного житла…
Допомагали біженцям і не могли уявити, що будуть на їхньому місці
На жаль, цей страшний епізод з обстрілами та руйнуваннями, постраждалими нікопольцями повторюється майже не щоночі. Люди, які хоча б раз побували у тому страшному сні, який справдився, намагаються виїхати з міста, врятувати від ворожих куль та снарядів найцінніше, що вони мають – їхніх дітей. Серед них – Альона, Женя та їхній 6-річний синочок Нікіта. Вони поділилися з нами своїми емоціями та переживаннями, розповівши свою історію втечі від війни.
– Коли почалася повномасштабна війна і російські війська окупували Енергодар, який розташований від Нікополя буквально на відстані 7 км по воді, ми були дуже налякані. Тоді вирішили поїхати у Покров, і якийсь час побути там у батьків. Через місяць ми повернулися. Як і всі нікопольці, протягом 5 місяців війни ми тримали руку на «пульсі подій», але все одно трохи розслабилися, займалися своїми справами, працювали, — ділиться Альона.
Дівчина разом з друзями створила організацію «Небайдужі», метою якої стало надання допомоги переселенцям. Ті, хто знаходив прихисток у Нікополі, завдяки волонтерам адаптовувалися до нового життя, отримували безкоштовні спортивні, б’юті послуги, фотосесії тощо. Даний проект втілювали у життя 50 небайдужих нікопольців.
Час минав, родина з острахом дивилася в бік Каховського водосховища і думала, що ж їх чекає далі. Тоді, коли рашисти почали стягувати свою техніку до окупованих населених пунктів Запорізької області, і відбувся перший обстріл Червоногригорівки, Альона з Женею і гадки не мали, що орки почнуть гатити по їхньому Нікополю:
– Ми дуже любимо наше місто, і не хотіли нікуди їхати звідти. Насправді у нас є змога працювати звідки завгодно, ми не привязані до конкретного місця, тому що працюємо он-лайн. Але дуже любимо Нікополь, живемо тут вже 15 років і не хотіли нікуди виїздити.
Сімʼя домовилася, що як тільки обстріли будуть відбуватися по житловим кварталам, вони одразу ж знову поїдуть до батьків у Покров. Вони не були готові до постійного життя у страху за їхні життя, і ховатися до підвалам також не хотіли.
«Це ж салют, правда?»
І от в ніч на 16 липня окупанти зі сторони Енергодара здійснили обстріл Нікополя. Альона, Женя та Нікіта в цей час були вдома. Дитина, на щастя, спала, та нічого не чула. А ось батьки не на жарт злякалися, коли почули звуки вибухів та трясіння віконних шибок:
– Ми з Женею побігли до коридору. І він мене питає: «Може, це феєрверк?» Ми до кінця не могли збагнути, що то був реальний обстріл.
Тому їм довелося швидко облаштувати нічліг у коридорі. На ранок родина зібрала необхідні речі та вирушила до Покрова. За словами нікопольців, вони знали, що рано чи пізно це трапиться – орки будуть обстрілювати місто. Тому без паніки збиралися та спокійно прямували до машини. Нікіті батьки сказали, що так як зараз у Нікополі небезпечно, вони їдуть до бабусі з дідусем. Син повністю поклався на дорослих, взяв улюблені іграшки. Коли родина проїздила район, який постраждав, то перед ними постала жахлива картина, котра яскраво відображала всю сутність «руського міра».
Бабуся зустріла рідних дуже схвильованою, адже вона місця собі не знаходила, знаючи, у якій небезпеці перебувають її діти та онук.
Пережили окупацію, але війна наздогнала їх у Нікополі
Кума Альони Марина зі своєю родиною також виїхала до Покрова. До Нікополя вони приїхали 3 місяці тому з окупованої Чернігівки, що у Запорізькій області. Дорога далася їм дуже складно. Вирішили далеко не їхати від рідного дому, тому що там залишалася мама, і вони мали надію, що вона також зголоситься поїхати подалі від війни. Друзі допомогли Марині з дітьми знайти житло, і життя наче стало налагоджуватися. Але, на жаль, війна наздогнала їх у Нікополі. Тому Альона запропонувала кумі їхати з ними до Покрова. Зараз дівчата живуть у сусідніх будинках та всіляко допомагають одна одній, їхні діти також дружать.
«Намагаємося жити сьогоденням та віримо у нашу Перемогу»
Альона з Женею відзначають, що зараз їхня родина намагається жити повноцінним життям – працюють, допомагають батькам на городі, бувають на прогулянках з сином.
Нікопольці сподіваються, що до завершення війни вони будуть разом з батьками, тому що вони говорять, що залишаться вдома попри все. Вони щоранку бачать усміхнене обличчя Нікіти, який пустуючи, замурзує обличчя солодкою ожиною, бігає босоніж по траві і дарує позитивні емоції своїм рідним. Вони твердо знають, що готові оберігати його щасливе дитинство та всі разом будувати мирне майбутнє для всіх українців.
Ми всім серцем підтримуємо переселенців та віримо, що вже незабаром всі, хто був змушений покинути рідний дім, повернуться і зможуть розпочати нову сторінку їхнього життя під мирним небом нашої Батьківщини! А зараз гуртуємося, допомагаємо людям, котрі опинилися у складній ситуації, адже ми — українці — нація нескорених, які відстоять свою волю та незалежність!
