Так оптимістично і впевнено промовляє ще один Герой, який добровільно став на захисту України ще до початку повномасштабної війни. Хоробрий воїн, а зараз вже заступник командира бойової машини, навідник-оператор БМП-2 93-ї механізованої бригади «Холодний Яр» – Ігор БЕДРИНЕЦЬ. За мирного життя Захисник працював гірничим диспетчером на нашому гірничо-збагачувальному комбінаті, виховував доньку Анастасію разом зі своєю коханою дружиною Танею. Але люблячий батько і чоловік завжди мріяв стати військовим десантником, стрибнути з парашуту. Задля досягнення цієї мети після школи навіть вступав до Одеського інституту сухопутних військ (зараз військова академія), але з навчанням тоді не скалося, завадили життєві обставини. Через 15 років, у 2016-му, бажання чоловіка стрибнути з парашуту здійснилося, але стрибок виявився затяжним і занадто небезпечним… Тривалістю вже у 7 років… Горлівка, Авдіївка, Харків, Дергачі, Золочів, Ізюм, Барвінкове, Соледар і фортеця-Бахмут – ось географія його військового шляху, яким вже досвідчений навідник-оператор разом зі своїми побратимами упевнено рухається вперед – до нашої спільної Перемоги.
Дочекався доки підросте донька і пішов служити за контрактом
Сталося це влітку 2016 року. Саме тоді Ігор наважився сказати дружині, що хоче стати на захист Батьківщини. Як тоді, так і зараз, він стверджує, що військова служба у неспокійний для України час – це його прямий обов’язок. Таня, звісно, заперечувала, але відпустила…
- Я розумів, їй важко, але дивлячись на те, що там (на Донбасі) відбувалось, відчував – повинен допомагати хлопцям захищати Україну, щоб бойові дії там не прийшли до нас сюди, – аргументує свій вибір Ігор.
Він уклав безтерміновий контракт із ЗСУ до особливого періоду і відправився за призначенням.
- Куди ви потрапили, у які війська?
- Поспілкувавшись з працівниками військкомату, я захотів піти на службу до нашої Дніпропетровської 25-ї десантної бригади. Спочатку військовій справі навчався у Житомирі. До речі, саме там я здійснив свій перший стрибок з парашуту. Через два місяці нас уже перевели ближче до Дніпра, в смт. Гвардійське Новомосковський район – до пункту постійної дислокації 25-ї бригади. Там я і проходив службу.
Ігор розповідає, що це було у серпні того ж 2016 року, а вже у вересні він у складі бригади здійснив свій перший бойовий виїзд до зони АТО – в район Горлівки, селище Зайцеве, що на Донеччині.
- Тоді там було гаряче, – пригадує Захисник, – тривали запеклі бої за селище. Горлівка знаходилась у 3 км від наших позицій, ми стояли по центру. Вороги розміщувались за 300-400 метрів від нашого розташування. Наша бригада вела спостереження, виявляли противника і знищували. Тоді мені перший раз довелось вступати у бій. Визнаю, що відчуття були не дуже приємними, але я впорався.
Так дніпропетровські десантники 9 місяців пропрацювали під Горлівкою. Потім їх нарешті вивели на ротацію. Ігор, на крилах щастя, помчав додому, бо мав цілий місяць відпустки. Зустрівся з родиною, разом відправились на літній відпочинок, не порушуючи доброї традиції.
Вже у вересні 2017 року 25-та бригада прямувала до Авдіївки, а саме до шахти Бутівка, протягом 5 місяців хлопці щодня виконували там бойові задання. Зморені від постійних пострілів та атак, вони сподівались на ротацію, але не вийшло. На той час українська розвідка передбачала провокації на Луганщині, тому замість довгоочікуваної відпустки військові відправились шукати «Щастя», але зовсім не того, про яке мріяли… Так називався населений пункт Луганської області, де Ігор Бедринець провів ще 8 місяців своєї служби.
Як досвідчений воїн так і не встиг стати цивільним
Ось так непомітно пролетіли цілих 3,5 роки служби нашого Захисника. Тоді він прийняв для себе виважене рішення, яке змінило напрямок служби, але не рід діяльності. Все ж таки, мабуть, йому судилося бути військовим, і ось чому.
- Тоді, у 2020 році, я вже був командиром гранатометного взводу, молодшим сержантом. Під час чергової ротації вирішив для себе, що повертатимусь додому. Прийшов на комбінат, взяв відпустку на місяць, але не встиг відпочити, як мені зателефонували з нашого військкомату і запропонували обійняти посаду начальника відділення зв’язку. Я погодився, практично не вагаючись. За умовами контракту, мав прослужити 3 роки, – зазначає Ігор.
Половина терміну служби пролетіла непомітно. Наш колега займався улюбленою справою і був поряд з родиною. Тим паче, на той час у подружжя Бедринців народився спадкоємець – синочок Денис. Але тоді стався ще один крутий віраж, який кардинально змінив напрямок руху Захисника.
- Військкомат у нас переходив на мирний час, моя посада скорочувалась, але я мав ще півтора роки дослужити. Цей період я провів у складі 93-ї механізованої бригади «Холодний Яр». За іронією долі, мій контракт мав закінчитись 24 березня 2022 року… Але ж ви самі розумієте, що у зв’язку з оголошенням воєнного стану службу подовжили автоматично, – розповідає Ігор.
«Такий хаос і паніку ми раніше могли бачити тільки у фільмах»
Як і наші попередні співбесідники, Ігор Бедринець, теж розповідає, що нічого не підозрював про повномасштабну війну. Чоловік добре пам’ятає ніч з 23 на 24 лютого 2022 року, коли їх підняли по тривозі, сформували в колони і відправили на Харківщину. Шлях до місця призначення тривав довгих 5 годин, потім 93-тя механізована заїхала у сам Харків.
- Що у Харкові відбувалося, коли ви туди заїхали?
- Це такий хаос був, мабуть, тільки у фільмах подібне ми могли бачити. Така паніка навколо: ми в одну сторону їдемо, налякані люди нам назустріч, скрізь страшенні затори. Ворожа авіація уже в перший день війни працювала по Харкову. Такого ніхто ще не бачив. Нашій бригаді вдалось уникнути ураження, доки ми виїжджали до північних кордонів міста. Ми тоді. За командою, мали тримати Дергачі і Золочів, щоб не дати противнику оточити сам Харків. По суті, ми там займались партизанщиною. По черзі виїжджали з посадки, наводили танковий приціл і вражали ворожі колони, які рухались дорогою. Ми по черзі нищили російську техніку, перекриваючі їй шлях на Харків. Така важка безперервна робота у психологічно збентеженому стані тривала 2-3 дні. Після цього тією дорогою вже ніхто не їздив. Там залишилось дуже багато розбитої і просто покинутої техніки з потрібними військовими речами, які стали трофейними для нас. Мабуть, росіяни все ж таки не розраховували на те, що ми їх так гаряче «зустрічати» будемо.
У такому інтенсивному ритмі командир БМП разом зі своїми побратимами провів цілий місяць. Говорить, що далі їхню бригаду доукомплектували технічно та людськими ресурсами (адже втрат було багато), і відправили в район Барвінкового. На той час росіяни хотіли прорватись на Слов’янськ з боку Ізюму. Спускаючись вниз від Харківщини механізована бригада затримувала наступ росіян на кордоні між Луганською і Харківською областями.
Наступним пунктом військового призначення для підрозділу Ігоря став Соледар (Бахмутський район Донецької області), тоді він ще був під контролем України. Воїн згадує, що до втручання ворожої навали це було неймовірно красиве місто, яке за декілька місяців росіяни практично зрівняли з землею. Хлопці завзято виконували свої завдання у цьому районі протягом 4 місяців – до зими 2022 року. Щойно їх вивели з Соледару, і буквально за три дні, противник взяв цей населений пункт під свій контроль. У той час хлопцям з 93-ї нарешті, вперше за період повномасштабної війни, дали відпочити. Для цього підрозділ вивели в район Броварів, що на Київщині. Саме там Ігор Бедринець відчув себе по-справжньому щасливим…
Відправив родину за кордон, так йому було легше…
Ігор розповідає, що тільки-но війська рф зайшли на територію Енергодару, він попросив дружину вивезти дітей.
- Я розумів, що не можу їх захистити, тому попросив Таню виїхати з дітьми за межі країни. Я можу тільки уявити, як їм було важко, але так я був спокійніший. Дуже переживав за них, – емоційно говорить Захисник.
У грудні 2022 року Таня з Настею і маленьким Денисом приїхали на Київщину, аби разом зі своїм Героєм зустріти Новий рік.
Радість тієї зустрічі важко описати словами. Щастя, сльози і обійми, яких так давно не відчували найрідніші в світі люди. Відтоді дружина сказала Ігорю, що більше не поїде з України. Не дивлячись ні на що, вдома все одно легше, і є бодай маленький шанс зрідка бачитись з чоловіком. Він не став сперечатись…
Далі була фортеця-Бахмут…
Після такої короткої миттєвості з рідними людьми бригада Ігоря Бедринця відправилась у найгарячішу точку фронту – Бахмут.
- Зараз у Бахмуті вже нічого не лишилося?
- Це – не місто, а вигорілі карткові будинки. Відновленню він не підлягає: там немає, де жити. Зараз наша 93-тя виконує завдання на південних околицях Бахмута, в районах Кліщіївки та Андріївки.
- Чим відрізнялися бойові дії до і під час повномасштабної війни?
- Ну, це не можна навіть порівнювати. Дуже багато втрат побратимів і руйнувань відбувається на моїх очах. Моторошно від цього.
У кожного своя війна, але ми вистоїмо, по-іншому – ніяк
Відповідаючи на питання: «Як війна змінила погляд на життя нашого Захисника?», Ігор відповідає, що тільки зараз усвідомив, наскільки мало часу приділяє своїм найріднішим людям. Адже вони – дружина, діти, – це і є сенс його життя.
До вашої уваги бліц-інтерв’ю від справжнього чоловіка, який дійсно усвідомлює, за що зараз бореться на фронті, демонструючи гідний приклад своїм дітям.
- Чому ви зараз там?
- Це – мій обов’язок. Як казав мій батько, у кожного своя війна. Всі ми рано чи пізно проходимо цей шлях, чи то за мирного життя, чи, як ми зараз, під час війни. Я не хочу і не можу допустити, щоб мої діти засинали під звуки пострілів, і зроблю все від мене залежне, щоб цього ніколи не сталося. Ми всі тут вже заморилися, і фізично, і морально, але розуміємо, що іншого виходу немає. Треба триматись. Дуже не вистачає спілкування з родиною. Не завжди зв’язок є, щоб навіть просто почути голос. Дітей я бачу тільки на фото, це дуже важко… Але попри все, я вважаю, що зараз знаходжусь на своєму місці. Маю вже великий досвід, до мене за порадами звертаються побратими. Завжди всім допомагаю, чим можу, а вони – мені. Ми ж родиною стали тут.
- Україна переможе?
- Звісно, Переможе, по-іншому, ніяк.
- Який у вас там настрій?
- Світить сонечко – і у всіх настрій є (посміхається).
- Оснащення у вас є зараз?
- Є. Передають періодично. Може не в тій кількості, яка б нам була потрібна, але є. Не скаржимось.
- Комбінат наш допомагає?
- Так. Я вже вдруге звертаюсь, і жодного разу не почув відмови. Пропонують харчі, одежу, але нам того вистачає. А от мої специфічні замовлення завжди виконують. Наприклад , останній раз ключі мені передали для ремонту машини. Дякую за це всьому колективу підприємства. Ви – молодці. Чув, що і кошти на ЗСУ перераховуєте, це важливий внесок у нашу Перемогу. Волонтери теж багато допомагають.
- Яке у Вас зараз бажання?
- Хочу, звісно, щоб закінчилась війна. Прагну повернутись додому, міцно обійняти всіх і поїхати разом відпочивати, з вимкненим телефоном, тільки вони і я. Нарешті зажити мирним життям забути всі жахіття війни.
- У вас є військові нагороди?
- Є… Але за кожною нагородою криються неприємні спогади, біль чисельних втрат… Не хочу про них згадувати.
Наприкінці нашої розмови ми висловили Ігореві величезну подяку за його щоденний безцінний внесок у Перемогу України. На такому, як він і тисячі наших Захисників, тримається країна. Спілкуючись з ним, не можливо втримати сліз, але ми намагаємось триматись, як і вони, як і їхні родини, бо всі разом розуміємо, що маємо пройти свій фронт до бажаного фіналу. А він обов’язково буде, «можете в цьому не сумніватись», запевнив нас Ігор Бедринець. Ми і не сумніваємось, бо знаємо, що нас Захищають найкращі воїни, які ніколи не віддадуть ворогу Батьківщину.
Напередодні Дня Захисників і Захисниць щиро вітаємо Ігоря і всіх Героїв України з професійним святом. Тримайтеся, наші рідні хлопці та дівчата! Ми ні на мить не втрачаємо віри у ваші сили, і в те, що зовсім скоро зустрінемось під мирним небом нашої незалежної, незламної і нескореної України.
Наталія ЧЕПЕЦЬ
