Сьогодні в нашій державі величне свято – День її народження, незалежної, нескореної, єдиної і квітучої! Зустрічаємо 32-гу річницю у важкий воєнний час, але це випробування обов’язково зробить Україну, кожного з нас, міцнішими, більш об’єднаними, вільними, вірними і сильними. Ми стали непереможною нацією зі своїми Героями, Героями нашого часу.
Ті, про кого піде мова у другій частині нашого Марафону Незалежності, як раз і не вважають себе Героями. З початком війни перед ними не стояв вибір, бо вони не думали що буде далі, не вагались, а просто знайшли свій військовий квиток і пішли до центру комплектування.
Знайомтесь – наші скромні Захисники-Добровольці, які змінили свої цивільні професії на комбінаті на військове покликання.
Юрій Перепятенко: «Я – патріот своєї країни з дитинства»
Юрій Миколайович – начальник дільниці зовнішніх ремонтів обладнання, фізорг Електроцеху, а зараз – офіцер, молодший лейтенант, командир взводу воїнів, захищає нашу країну на Запорізькому напрямку.
Боронити Україну Юрій Перепятенко пішов на третій день війни – 27 лютого 2022 року. Попереднього військового досвіду не мав, крім армійського вишколу, але, каже, що інакше вчинити не міг:
-
З початку повномасштабного вторгнення я декілька днів не спав і вирішив, що зобов’язаний стати на захист своє країни, родини всього нашого народу.
Оріхове, Білогір’я, Чарівне, Юльївка, Григорівка – десятки метрів від лінії фронту – всі ці населені пункти під надійним захистом Юрія Миколайовича та його вірних побратимів.
У розмові з воїном ми зачепили тему цінностей і світогляду. Наскільки їх змінила війна?
-
Мені здається, що я взагалі став іншою людиною. Раніше хотілося автомобіль, а зараз – зберегти життя, власне, а також своїх рідних людей, всіх українців. Хочеться щоб наша нація жила, процвітала, – говорить доброволець.
Родина всіма силами підтримує свого Героя, Юрій відчуває це, і щодня з вірою у серці йде у черговий бій з окупантом. Вважає, що віра – це один із вагомих факторів Перемоги. Віра і підтримка, за які Юрій Перепятенко щиро вдячний всьому колективу підприємства та профкому.
До Дня народження країни він висловив такі побажання:
-
Бажаю країні до Дня незалежності – тільки Перемоги. Це зараз найголовніше. Хочеться, щоб ще наші онуки пожили у вільній, квітучій, незалежній, європейській країні. За це і боротимемось до кінця.
Андрій Крівченко: «Для мене виклик війни – це дуже серйозно. Я одразу твердо став на захист України»
Андрій Миколайович – заступник начальника Покровського кар’єру з обладнання, принципова, чесна, рішуча і цілеспрямована людина. Зараз – сержант у танковій бригаді, яка непохитно тримає кордони поблизу нашої донецької фортеці – Бахмута.
Йому знадобилось два дні, аби обрати для себе подальший напрямок руху. Дружину Олену поставив перед фактом стосовно того, що йде добровольцем захищати країну. Сказати їй на це було нічого. Зустрілось подружжя Крівченків у військкоматі. Олена Олександрівна за фахом – медик, тому після рішення чоловіка для себе іншого шляху теж не бачила.
Їхні фронтові стежки розійшлися: Андрій Крівченко після курсового навчання боронив кордони України на Херсонському, потім – Запорізькому, а тепер – на Донецькому напрямку. Олена Олександрівна обіймає посаду медикині в роті охорони нашої територіальної громади. Чоловік і дружина – разом у складі ЗСУ. Сміливе рішення сміливих людей.
Передаючи всім вітання з гарячої точки фронту, Андрій Миколайович висловлює такі побажання Україні і кожному з нас:
-
Віра у власну країну, її народ і Перемогу – це вже складові Незалежності. А якщо при цьому ще не сидіти склавши руки, а діяти, робити все можливе, все, що вміємо, заради Перемоги – це і є Незалежність. Прояв твердої сили волі, свободи, яка живе у серці кожного справжнього українця, ніколи не зламати і не вбити ворожою зброєю. Ми – Сильні, ми – Вільні і ми – Незалежні. Це і є наша найголовніша зброя, яка приведе Україну до Перемоги.
До речі, сьогодні, у День незалежності України, Олександр Шаповал вручив Олені Крівченко заслужену Подяку міського голови.
Василь Метельський: «Все буде добре, все буде Україна»
Василь Метельський – наш колега, помічник машиніста тепловоза Залізничного цеху, але це у цивільному житті. З 28-го лютого 2022 року він – Захисник України, який добровільно вступив до лав ЗСУ, коли російські окупанти пішли війною на нашу вільну країну.
Василь, як гідний тато і чоловік, спочатку перевіз своїх коханих дівчаток, дружину Анастасію та донечку Сніжану, у безпечне місце, а потім зібрався і пішов до найближчого військкомату.
Спочатку воїн проходив службу у складі територіальної оборони, потім були навчання на Яворівському полігоні. До речі, саме у той час орки гатили по цьому стратегічному об’єкту, але слава Богу нашому колезі вдалось урятуватись.
Після декількамісячного вишколу військове формування, в якому служив Василь, відправили у найгарячішу точку Донеччини. Він мужньо прийняв свій перший бій і ніколи не жалівся на страх.
У мене все добре, – ось відповідь, яку він промовляє на запитання рідних. – Краще скажіть, як у вас справи?
За ці майже півтора роки війни фронтові стежки заводили нашого Захисника до Херсонщини та Миколаївщини, але зійшлися на Донеччині, неподалік Бахмута. Коли місто вдень і вночі посипало ворожими снарядами, Василю з побратимами не раз доводилось робити туди вилазки, під кулями виконувати бойові завдання. Звідти і світлина біля відомого бахмутського літака, вже зруйнованого.
За відданість військовій справі та своїй країні, сумлінне виконання бойових завдань Василь Метельський неодноразово був нагороджений. Зараз вже досвідченому воїну довірили керівну посаду. Тобто зараз наш колега-Захисник – старший солдат, 24-ї окремої механізованої бригади імені Данила Галицького, командир відділення.
Дружина і донечка пишаються своїм Героєм і з нетерпінням чекають його додому з Перемогою. А наш незламний воїн разом зі своїми побратимами робить все можливе, щоб ця довгоочікувана мить настала якнайшвидше.
Україні бажаю ніколи не втратити своєї незалежності, ми цього не дозволимо! Хочу, щоб моя дитина і всі інші діти-українці пишалися своєю державою, безпечно ходили до школи і вивчали свою історію, говорили своєю милозвучною мовою, жили у вільній країні, – закликав Василь Метельський.28
Олександр Грінер та Геннадій Сокур – афганці, які не злякались вдруге подивитись в очі війни
Олександр Грінер – машиніст електровоза Залізничного цеху, керівник Покровської міської ради ветеранів Афганістану, а Геннадій Сокур – машиніст крокуючого екскаватора Покровського кар’єру, голова цехової профспілкової організації обидва пройшли війну в Афганістані і точно не планували більше повертатись до подібного гіркого досвіду. Але війна змінила плани кожного з нас і знову покликала цих воїнів у бій – через 33 роки.
До речі, ці мужні чоловіки разом з іншими своїми побратимами-афганцями, не вагаючись, приєднались до рядів добровольців. Вони, як ніхто інший розуміли, що сьогодні війна прийшла на нашу землю, а завтра може увірватись до рідного дому, зачепити родину, дітей та онуків.
-
Ми зробимо все, щоб вас не зачепило, – промовляють добровольці.
Вони обидва потрапили до роти охорони Покрова, де і досі з честю несуть свою службу, захищаючи спокій кожного жителя міста.
Україні Олександр та Геннадій бажають одного – найшвидшої Перемоги. Вони більше не хочуть втрачати побратимів і проводжати їх в останню путь. Прагнуть, щоб всі пришли додому цілими та неушкодженими, але це вже, на жаль, неможливо. Обидва Захисники хочуть повернути мирне небо Україні, заради цього готові боротись день за днем, аж до самої Перемоги!
Сергій Овчаров: «Незалежність у нашому серці, тому ми вже – Переможці»
Сергій Миколайович – начальник роторного комплексу №2, голова профспілкової організації Чкаловського кар’єру №2, а нині – військовослужбовець ЗСУ, старший лейтенант заступник командира роти охорони Покровської територіальної громади.
Наш колега став на фронтову стежку ще на початку війни. Говорить, що ніколи не забуде дату 5 березня 2022 року, яка кардинально змінила його життя.
Він проходив службу в окремому модернізованому стрілковому батальйоні, що боронив Донецький напрямок. Курахове, Соледар, Сіверськ – перша лінія, нульова відмітка… Сергій Миколайович особисто побачив, що з собою несе «русский мир».
– Тільки біль та розруха, замість мальовничих куточків Донеччини, зруйновані будинки і випалені вирви. Ми маємо зупинити їх там, де вороги зараз, щоб не допустити орду ступити на наш гірницький край, – говорить Захисник.
Сергій Миколайович був поранений на фронті. Після реабілітації поповнив лави Захисників роти охорони.
– Головне для мене на цій війні – захистити від російських окупантів свою родину, дім, бути поряд з рідними та близькими. Бажаю, щоб ця війна закінчилась якнайшвидше, звісно, нашою Перемогою, без жодних компромісів та поступок, – говорить доброволець
Сергій Овчаров переконаний, що після завершення війни треба повертати військовий вишкіл до освітніх закладів, щоб готувати українських Захисників з юнацького віку. Не забувати про проведення періодичних військових тренувальних зборів.
-
Ми маємо пам’ятати, яку високу ціну платимо за нашу Перемогу, і робити все можливе, щоб війна більше не застала нас зненацька, – підсумовує Сергій Миколайович.
Такі вони, наші скромні воїни-добровольці, які вважають, що не зробили нічого особливого, а просто виконали свій обов’язок. Але так гідно вчинити можуть тільки справжні чоловіки, які без вагань взяли до рук зброю, бо треба Захищати країну, в якій живуть їхні діти.
Дякуємо Вам, мужні воїни, за силу, міць, незламність і гідний приклад! Слава Україні та її непереможним Захисникам!
Наталія ЧЕПЕЦЬ