Сьогодні, 24 лютого 2023 року, виповнюється рівно один рік з тих пір, як війна круто змінила життя кожного українця. Російський диктатор путін вирішив, що може розпоряджатись долею світу і нації, яка ще з часів козаччини була вільною і нескореною. Яка проголошувала незалежність тоді, коли росії ще не було на мапі. І протягом цього кривавого та руйнівного року, українці довели свою єдність та нескореність, надзвичайну силу і міць. Ми примусили весь світ повірити в нашу країну. Попри біль і втому, продовжуємо боротись, долаючи всі випробування війною. Ми – творці сучасної історії, які мають поставити крапку у війнах і подарувати нашим дітям гідне майбутнє у вільній, незалежній державі. Як прожили цей рік наші колеги? Що робили і відчували? Як війна увірвалась в їхнє життя? Ми запитали.
«Був гірник, а став військовим»
Так своє призначення у воєнний час окреслює наш колега Сергій Овчаров – начальник роторного комплексу №2, голова профспілкової організації Чкаловського кар’єру №2, а нині – військовослужбовець ЗСУ.
Сергій Миколайович став на фронтову стежку ще на початку війни. Говорить, що ніколи не забуде дату 5 березня, яка кардинально змінила його життя.
- Я ніколи не міг уявити, що стану військовим, адже до цього навіть в армії не служив. Але поступово, після навчального вишколу, вже сміливо беру до рук зброю і керую взводом, – розповідає Сергій Овчаров.
Він проходив службу в окремому модернізованому стрілковому батальйоні, що боронив Донецький напрямок. Курахове, Соледар – перша лінія, нульова відмітка… Сергій Миколайович особисто побачив, що з собою несе «руский мир».
- Тільки біль та розруха, замість мальовничих куточків Донеччини, зруйновані будинки і випалені вирви. Я б і ворогу не побажав відчути на собі весь той жах, який після себе залишають окупанти. Ми маємо зупинити їх там, де вороги зараз, щоб не допустити орду ступити на наш гірницький край, – говорить Захисник.
Сергій Миколайович був поранений на фронті. Після реабілітації поповнив оборону Нікопольщини. Тепер стоїть на захисті рідного району.
- Головне для мене на цій війні – захистити від російських окупантів свою родину, дім, бути поряд з рідними та близькими. І звісно – здобути Перемогу, – говорить профспілковий активіст.
Крім Сергія Миколайовича, на своїх військових позиціях міцно тримаються ще 5-ро профлідерів комбінату – Геннадій Сокур, Сергій Нагорний, Сергій Шатохін, Юрій Переп’ятенко і Валерій Мельник.
Профспілка ніколи не втрачає з ними зв’язок. Знає про потреби і відгукується на них. Загальний донат профкому у Перемогу України вже сягнув майже 850 тисяч гривень. Саме стільки коштів було вкладено первинкою у зміцнення обороноздатності ЗСУ. Профспілкова родина своїх не залишає.
в
військовим
«Війна змусила мене переоцінити життя»
Дмитро Швець – начальник Залізничного цеху, майстер спорту з гирьового спорту, говорить, що війна змусила його переоцінити життя. Іншим поглядом подивитись на речі:
- Особисто я зрозумів, що треба цінувати кожну мить, проведену з рідними людьми, зі своїми дітьми. Знаєте, я почав більше дізнаватись про своє походження, пишаюся тим, що я – українець. Переглянув історичні акценти.
Протягом цього року триматися в тонусі Дмитру допомагали заняття спортом.
- Я наполегливо тренувався, зберігаючи психологічну рівновагу. Пишаюся тим, що зумів стати бронзовим призером Чемпіонату України, який у грудні минулого року проходив у Львові. Тоді було страшно, бо над містом літали ракети, і зосередитись на змаганнях було дуже важко. Але у мене все вийшло. Я в першу чергу сам собі довів, що здатен подолати перешкоди на шляху до мети. Цьому навчаю і своїх синів.
Спортивний здобуток Дмитро Швець, звісно, присвятив Перемозі нашої незламної країни і своїй родині.
Війна не збила їх з маршруту
Слюсар з ремонту автомобілів ділянки технічного обслуговування транспорту АТЦ Геннадій Широченко поділиився з «ЗМ» своїми думками про війну:
- За рік повномасштабної війни особисто у мене відбулося глибоке переосмислення того, що відбувається. На початку було страшно, коли рашисти близько підбиралися до Грушівки (Ленінське), Марянського, ми чули страшні звуки. У багатьох воюють сини. Вони бережуть наше місто, щоб сюди не зайшли російські істоти. Я не знаю чим можуть бути виправдані ворожі дії, але вони злочинні. Бажаю армії російських терористів разом з їхнім ватажком йти за курсом воєнного корабля. Війна викрила багатьох українських корупціонерв і зрадників, якби не вони, вважаю, ми б уже давно перемогли. Воїнів дуже жалко, вони гинуть, затягуються поставки зброї. Допомагаю фінансово, перераховую кошти у фонд Притули, намагаюсь донатити через перевірених волонтерів. Щиро вірю в Перемогу України, інакше не може бути.
Машиніст електровозу Залізничного цеху Євген Мільчаковський зазначив, що війна, звісно, негативно вплинула на його життя:
- По-перше, можу сказати, що мені стало важче морально. Знаходжусь у постійній напрузі через обстановку навкруги. По-друге, жити стало набагато важче. Та вірю, що війна закінчиться, і все у нас буде добре.
Оператор стрілочного переводу Юлія Харламова зазначила, що її з початку війни не відпускає відчуття депресії. Вона хвилюється, жінці дуже важко опанувати себе:
- Війна сама по собі – це дуже страшно. І те, про що ми читали у книгах з історії, нам доводиться зараз переживати на власному досвіді. Але я знаю, що Перемога вже близько!
Машиніст електровозу Валерій Петренко вважає так:
- Вже рік тривають бої за незалежність нашої рідної землі, на шляху до цієї мрії гинуть кращі сини та доньки України. Обстановка скрізь дуже напружена. Не зрозуміло, чого чекати наступної миті. Дуже хочеться, щоб якнайшвидше настала Перемога!
«Здавалося, що це якийсь страшний сон…»
Такими словами кореспондентка «ЗМ» Олександрина Лещенко описує свої відчуття на початку війни. говорить, що страшні реалії, які рік тому здригнули Україну, змусили всіх нас пристосовуватись і попри все жити далі. Війна вплинула на всіх без винятку, вкравши у нас весну, яка була так близько, як і наші мрії та плани. У наших дітей цей рік забрав дитинство, а у батьків – спокійну старість.
- Особисто моє життя з початком повномасштабного вторгнення теж зазнало змін. Я почала більше хвилюватися за рідних та друзів. Кожна загроза ракетного обстрілу – як нове випробування на міцність нервової системи. Адже, ми всі добре знаємо, що в Україні немає на 100% безпечного місця.
- Ще один аспект, який надзвичайно сильно вразив мене – «зрив масок». Це коли ти нарешті розумієш, хто є хто, дізнаєшся, що не всі люди, котрих ти вважала своїми друзями (декого навіть з дитинства), залишилися ними після повномасштабного вторгнення. Знаєте, це певним чином боляче, коли тебе не розуміють, висміюють твої національні прагнення та вказують на їхню нікчемність. Як би там не було, саме війна дала мені зрозуміти – хто для мене залишився рідним та дорогим, а кого, як виявилося, краще обходити десятою дорогою.
- Але, незважаючи на всі ці моменти, я щодня знаходжу в собі сили крокувати далі – до нашої найзаповітнішої мети. Твердо знаю одне: ми не маємо права здаватися, адже вже так багато пережили! У нас тільки один шлях – до Перемоги!
Думку моєї колеги абсолютно підтримує начальник колони КДТ АТЦ Юрій Здохленко:
- За цей рік зміцнились всі,обʼєднались, згуртувались, більше допомагаємо один одному. В Перемогу віримо, всіма силами її наближаємо.
Українців – десятки мільйонів, а мета у всіх нас одна – Перемога. Ми вже подолали надзвичайно складний шлях, пройшли важкі випробування, які загартували кожного. Тепер точно знаємо, що подолаємо всі перешкоди і повернемо мир на рідну землю. Для цього у нас є все: непереможна армія і єдина нація нескорених.
