Київ… Столиця нашої непереможної країни. Саме сюди я мріяла переїхати, вступивши у вищий навчальний заклад. Так і сталося. У 2021 році я закінчила школу. Як і прагнула, стала студенткою Київського університету культури, поїхала вчитися до нашої мальовничої столиці. Перший семестр навчання пройшов дистанційно, через епідемію коронавірусу. Вся надія була на другу частину року, адже я так і не змогла насолодитися Києвом. 21 лютого ми, нарешті, вийшли на очне навчання. Скільки було радості та хвилювань! Але вони тривали недовго… 24 лютого все зруйнували російські смертоносні ракети… Як змінилось життя в «серці України» під час війни, сьогодні я готова поділитись власними спостереженнями.
Пройшов майже рік, з того моменту, як я у паніці, спантеличена, поспіхом вибиралась з Києва. Хочу сказати, що це було дуже складно. Міський транспорт не ходив, служба таксі не працювала, варіант був один – йти пішки до залізничного вокзалу. Низка потягів просто не доїжджали до столиці, тому сісти бодай у якийсь, що курсує у напрямку Дніпропетровської області, вже було за щастя. Хто б міг подумати, що здійснивши мрію про життя в Києві, я молилась, аби швидше повернутись на мою Батьківщину, до Покрова, обійняти рідних і близьких?! З тих пір я вдома, знову навчаюсь дистанційно. Буквально місяць тому мала потребу поїхати до столиці по справах. Те, що я побачила там, назавжди закарбувалось у моєму серці.
Щойно я зійшла з потягу, миттю пролунала сирена. Від цього пронизливого крику стало дуже моторошно, перед очима пробігли спогади лютого 2022 року, охоплювали ті ж самі жахливі відчуття страху й очікування: «що ж буде далі?». А далі, попри внутрішній стрес, я попрямувала вперед. Міський транспорт одразу зупинив свою роботу, як і метро. Дістатися потрібного мені місця можна було або пішки, або на таксі. Вибір мала невеликий, тому скористалась приватним перевезенням. Здивувало те, що вартість послуг таксі під час тривоги зростає у 4 рази! Як на мене, це неприпустимо, так не має бути! Ми повинні підтримувати і допомагати один одному, а не наживатись на проблемах інших. Але, на жаль, перші враження від повоєнної столиці мене не потішили.
Власне кияни, з якими я встигла поспілкуватись на вокзалі, так коротко характеризують ситуацію в місті:
– Доки не лунає сирена – у столиці все добре, життя триває нібито у звичному ритмі. Про військові дії свідчать лише частково зруйновані будівлі та величезні вирви від ворожих ракет. І ще – світло для нас стало дуже цінним ресурсом, ми вже навчились пристосовувати свій побут і робочий день за його відсутності. Як тільки лунає тривога – це викликає неймовірний страх. Не знаєш куди і що прилетить, адже останнім часом Київ майже постійно атакують ракетами та іранськими дронами. Особисто ми прямуємо до найближчого бомбосховища у разі загрози атаки з боку росії. Але хочемо сказати, найстрашніше те, що багато киян вже звикли до сирен, і не реагують на них. Ми проти такої позиції, безпека під час війни має бути на першому місці.
Поки я на таксі прямувала Києвом до найближчої підземки, мала змогу поспостерігати за життям навколо. Хочу підкреслити, що не всі торгівельні центри, супермаркети і магазини припиняють свою роботу під час сигналу тривоги. Деякі – так, зачиняють двері, попросивши відвідувачів та працівників покинути приміщення і прямувати у бомбосховище. Так триває до відбою. А біля низки громадських місць, попри загрозу ракетної атаки, було видно рух людей і чутно роботу генераторів. До речі, ця штука стала доволі популярною для столиці. Практично всі приватні структури придбали собі прилад для вироблення світла, аби мати змогу працювати та надавати таку можливість персоналу. Більшість магазинів харчових продуктів мають генератори. Супермаркети та великі мережі – тим більше. Тому доступ до продуктів є майже завжди.
Увечері в столиці робити нема чого: кафе та інші розважальні заклади зачиняються рано, вуличне освітлення майже скрізь відсутнє, як і в більшості інших міст України. Щодо вимкнення електроенергії, графіки планових відключень є, але їх часто не дотримуються через збільшення дефіциту генерації в енергосистемі. Можуть вимикати декілька разів на день, а можуть і раз на 3 дні. Я помітила, що лівий берег Києва страждає від відключення електроенергії більше, ніж правий.
Гуляючи чудовими вуличками нашої столиці неможливо не помітити сліди ракетних обстрілів. На превеликий жаль вони зустрічаються часто і є у кожному районі. Просто серце розривається від побаченого… Але не будемо впадати в панічні настрої. Вірю, що після Перемоги все відбудуємо, і столиця, як і вся Україна, засяє новими життєдайними фарбами. Я обов’язково продовжу здобувати вищу освіту оффлайн, нарешті, житиму нормальним студентським життям у вільній країні. Скажу по секрету, що навчаюсь на факультеті PR та журналістики, тому впевнена, що мені та моїм однокурсникам точно буде, що сказати після нашої Перемоги!
Валерія ПАНЬКОВА-БЕРЕСЛАВСЬКА