Колектив комбінату продовжує міцно тримати виробничий стрій, тим самим підтримувати ЗСУ та Україну на шляху до здобуття Перемоги. На такий результат націлені абсолютно всі працівники. Ще більшого стимулу додають наші нові колеги, котрі буквально вирвались із зон ведення бойових дій і хочуть бути корисними державі, тому впевнено беруться за справу, котру їм пропонують на місці тимчасового прихистку. До таких відноситься наш новий знайомий – Олександр. Він приїхав з Харкова, де рашисти зруйнували мирне життя чоловіка. Наразі він працює начальником дільниці зі збирання електричних машин Електроремонтного цеху (ЕРЦ). Його місто 24 лютого прийняло на себе перший удар атаки ворога та досі героїчно тримає оборону. Буремні події назавжди закарбувалися в памʼяті переселенця, його історія викликає щирі емоції – від презирства окупантів до безмежної любові й віри у нашу з Вами Батьківщину.
Нескорений Харків…
… Це унікальний науковий, культурний, промисловий, торгівельний і транспортний центр України. У місті розташована велика кількість старовинних і сучасних, надзвичайно красивих парків і скверів, деяким з яких понад 100 років, тому тут багатий природно-заповідний фонд. За часів радянського режиму, у 1919-1934 роках, Харків був столицею УСРР. Ймовірно, саме тому російські окупанти з перших днів війни атакують мирне і нескорене місто безперервними залпами ракет та авіабомб, а місто все одно тримається. За прояв стійкості та незламності харківʼян під час відсічі російському війську, 6 березня 2022 року Президент України Володимир Зеленський надав Харкову почесне звання “Місто-герой України”.
Відгуки подій Донбасу у мирному житті людей праці.
«Тоді ми обурювались і співчували…»
Наш земляк, а тепер і новий колега Олександр мешкав у Харкові з 1996 року. Після закінчення школи він обрав це місто для здобуття вищої освіти. Згодом тут створив родину, придбав житло, працював та розвивав свою карʼєру на заводі «ЕЛЕКТРОВАЖМАШ» з виробництва електродвигунів, генераторів і трансформаторів, що використовуються для залізничного сполучення. На підприємстві Олександр Володимирович відпрацював 10 років, обіймав посаду начальника відділу гарантійного супроводу та ремонту електричних машин.
Від початку війни росії проти України у 2014 році країна зазнала великого лиха. Наш співрозмовник констатує, що хоч бойові дії тоді ще не стосувались безпосередньо самого Харкова, терору російських варварів зазнали колеги з Луганська, які працювали на місцевому заводі «Луганськтепловоз», що випускав магістральні й маневрові тепловози, електровози, електропоїзди постійного та змінного струму, дизель-поїзди:
– Вони раніше пережили те, що ми сьогодні переживаємо. Російські військові вдерлися на територію заводу, демонтували, викрали і вивезли промислове обладнання до рф. Багато працівників підприємства, що намагалися виїхати на підконтрольну Україні територію, були просто безжально розстріляні російськими бойовиками на блокпостах. Серед загиблих опинився начальник відділу технічного контролю, якого я добре знав.
Наступним місцем роботи Олександр Володимирович обрав Полтавський ремонтний завод залізничної техніки, що мав майданчик по ремонту електродвигунів у Харкові. Тут він працював заступником директора з виробництва.
Перша хвиля усвідомлення війни.
«Ми стали вимушеними втікачами, щоб уціліти…»
До 24 лютого цього року ніхто не міг навіть припустити, що станеться те, що відбулося. Навіть коли країна-агресорка влаштувала військові навчання біля наших кордонів, все одно не вірили. Ми всі не вірили…
– Хоча напередодні війни повідомлялося, що, прикриваючись навчаннями, на кордоні утворилося величезне скупчення військ, але ж було звично, що ця сусідня держава постійно брязкає зброєю. Ніхто і уявити не міг, що росія ось так відкрито і нахабно наважиться піти у наступ на нашу суверенну державу, – розмірковує наш співрозмовник та розповідає далі. – 24 лютого ми прокинулись під звуки вибухів. Моя дружина Марина тоді лежала в лікарні, а ми з 17-річним сином Мирославом були вдома. Тоді з тривогою слідкували за перебігом подій. Наша квартира розташована в південній частині Салтівського району, неподалік від окружної дороги, на якій цього ж дня горіли російські колони, що заходили зі Старого Салтова. Українська армія дала потужну відсіч окупантам. Щоб обрізати їм шлях, наші військові підірвали дамбу в Печенізькому водосховищі. Цікаво, що в колонах була росгвардія, яка залучається для наведення порядку. Вони мали при собі кийки, шоломи, бронежилети, щити тощо. Але це ворогам не знадобилося, бо ЗСУ не дало їм можливості дістатися місця призначення. А вже 26 лютого деякі групи заїхали прямо до центру Харкова, зі сторони Олексіївки. То був шок, ніхто цього не очікував.
Для Олександра Володимировича в цій ситуації головним було врятувати рідних:
– Насамперед, я думав про сімʼю, їхню безпеку. Спочатку це було дико: як можна стріляти по житловим кварталам? Але стало очевидно, що російські нелюди цілеспрямовано бʼють по будинках мирних мешканців та цивільних обʼєктах. Ворожі прильоти були зовсім поруч з нашою домівкою, а отже ймовірність того, що колись прилетить і до нас, збільшувалась. Тому щойно дружина одужала і ми владнали термінові справи, одразу ж виїхали, аби вціліти.
Новий дім, нове життя, нова робота.
«Зараз наша реальність повністю перевернулась…»
Так, 17 березня родина переїхала до нашого міста, де живуть батьки Олександра. У квітні чоловік влаштувався до ЕРЦ комбінату, за своєю професією – став начальником дільниці зі збирання електромашин. І ось, якими враженнями він з нами поділився:
– Колектив у нас дуже хороший, тут працюють справжні професіонали своєї справи, з великим досвідом, – ділиться начальник дільниці.
Наш співрозмовник зазначає, що на новому місці доводиться звикати до дещо інакшої специфіки роботи, працювати з іншою номенклатурою двигунів. Але досвідченому професіоналу своєї справи це дається легко, бо, як він зазначає, «у будь-якому випадку діють одні й ті самі закони електротехніки», на яких Олександр добре знається.
Наш новоспечений колега приємно здивований тим, як змінилося його рідне місто: затишнішими стали вулиці, зʼявився сучасний парк. Прогулюючись його просторами, можна подумки трохи відволіктись від тих жахіть, які довелося пережити його родині і переживань за військові реалії сьогодення.
Тимчасово довелось повернутись до «пекла».
«Перед нашими очима було справжнє поле битви – жорстока війна лютого агресора проти мирного населення…»
До речі, у квітні з’явилася потреба поїхати до Харкова у справах. Вирушили разом з батьком. У місті чоловіки на власні очі побачили обстріл житлового району.
– Раніше мій батько не уявляв, наскільки це страшно. Одна справа спостерігати через екран телевізору, а інша – бачити на власні очі. Він не розумів, як таке жахіття взагалі можливе.
Та й ситуація в Харкові була далеко не такою, як до 24 лютого:
– Тоді вже приблизно 30% області було окуповано зі сходу та півночі. Окупанти підбиралися до Ізюму, який потім все ж захопили. Більшість підприємств згорнулися, вивезли обладнання або припинили свою діяльність. Деякі ще працювали та розміщували у себе людей, які втратили житло. Особливо помітною в Харкові була робота комунальників. Вони оперативно та організовано вивозили сміття, розчищали вулиці, лагодили мережі електро-, водо- та газопостачання.
Пекучий біль з вірою у Перемогу.
«Впадати у відчай – то остання справа, треба рухатися вперед і допомагати рідній країні»
Харківʼянину боляче від того, що його місто щодня піддається обстрілам, які часто закінчуються масовою загибеллю людей. Так, 18 серпня росія влаштувала черговий теракт – випустила 5 ракет по гуртожитку, внаслідок чого загинуло 18 людей:
– У цьому гуртожитку мешкали люди з порушеннями слуху. Вони навіть не чули сигналу повітряної тривоги. Взагалі, коли обстрілюють житлові квартали – це цинізм найвищого ступеня. Росіяни вчиняють небачені звірства!
Але Олександр впевнений, що так звана “спецоперація” рашистів, справжньою метою якої є захоплення територій, провалиться. Україна Переможе і він з родиною повернеться до мирного Харкова. Адже для сина це місто є рідним і він дуже за ним сумує. Мирослав подав документи до харківського вишу та зберігає оптимізм у те, що стане студентом в рідному і нескореному Харкові.
Олександр Володимирович робить все від себе залежне, щоб допомогти державі. З перших днів став на облік до військкомату, хоча ніколи не служив в армії. Радіє, що має роботу, а отже – змогу підтримувати економіку та фінансово допомагати ЗСУ. У складі колективу комбінату долучився до донорського фронту – вже двічі здав кров для поранених під час військових дій. Планує це робити і далі – стільки, скільки буде потрібно.
Україна збереже Незалежність…
«… бо ми обираємо європейські цінності, і правда на нашому боці!»
Чоловік ясно уявляє майбутнє Незалежної України:
– Якщо кожен на своєму місці буде робити внесок у Перемогу, це наблизить спільну мету. Здолаємо і виженемо всю російську мерзоту з нашої землі. То буде велика радість, яка дасть нам сили для наполегливої праці задля відновлення Батьківщини.
На думку Олександра, впевнена незалежна країна – це та, яка правильно вибудовує внутрішню та зовнішню політику, розвиває економіку, йде своїм власним курсом, в інтересах народу.
– Вірю, що Україна стане саме такою, бо весь народ цього прагне. Наша історія, починаючи з часів козацтва, свідчить про те, що тут живуть вільні та сильні духом люди, які завжди прагнули і боролись за те, щоб жити у незалежній країні. На прикладі “Революції Гідності” ми показали, що обираємо європейські цінності – свободу думки, верховенство права, рівні умови життя для всіх, побудову суспільства турботи і справедливості, повагу до себе та інших і мир, що найголовніше зараз. Тому сьогодні українці демонструють всьому світу, що ми вміємо не тільки вирощувати врожай, будувати дружні стосунки та економічні звʼязки з сусідами, а й давати гідну відсіч загарбникам, бо правда і справедливість на нашому боці.
Цілком погоджуємося з кожним словом Олександра Володимировича. Дякуємо за щирі враження та мудрі, слушні, думки і Віру в нашу сильну країну, її мужніх Захисників. Продовжуємо докладати максимальних зусиль задля спільної мрії кожного українця – Перемогти та своїми руками будувати майбутнє найкращої у світі Батьківщини!
Анастасія ШАБЛЯ