Зараз ветерану-афганцю Євгену Володимировичу Карабуту – 57. Він служить в лавах ЗСУ, обіймає посаду старшини роти охорони. Доброволець – один з багатьох, який 24 лютого 2022 року сказав: «Якщо не я, то хто захистить мою родину, моїх дітей, онуків?!». Як сьогодні, так і тоді, 38 років тому, він не вагався і не обирав кращої долі, а просто виконував свій військовий обов’язок.
Він потрапив до спецпризову новобранців
Євген Карабут родом не з нашого міста, в Орджонікідзе (зараз Покров) його батьки переїхали у 1974 році. Відтоді хлопець пішов навчатись до 3-ї школи. Закінчивши 10 класів, вступив до Марганецького гірничого технікуму, на автомобільну спеціальність. Коли прийшов час іти в армію, з їхньої групи сформували спецпризов – всі хлопці були, як на підбір. Тільки 9 новобранців залишились служити на Батьківщині, решта – відправилась в Афганістан.
У травні 1987 року Євген Володимирович у складі 2,5 тисяч юнаків прибув до навчального центру в Кіровокані (Вірменія).
- На першому ж шикуванні у навчальному центрі нам оголосили, що після військової підготовки відправляємось в Афганістан. Нас навчали витривалості, стрільби були, у тому числі з гранатометів, серйозну підготовку проходили. Через 5,5 місяців нас на літаку перевезли до Фергани (Узбекистан), там на той час дислокувалась парашутно-десантна дивізія. Відпрацьовували стрибки з парашутів, десантування, кроси. Навчались на двох літаках ІЛ-76. Ми знали, куди нас готують, тому сприймали підготовку за належне, страху не було. До Афганістану з нашої групи (авт. з 2,5 тисяч) доїхало 600 юнаків – відбір був жорсткий, – розповідає ветеран-афганець.
Навчальні будні змінили військові реалії спекотного Афганістану
1-го жовтня 1987 року новобранців спецполку привезли на кордон з Афганістаном – до міста Термез (Узбекистан). Як згадує Євген Карабут, після розподілу він потрапив до 122-го батальйону, частина розміщувалась в центральній заставі. А в цілому підрозділи розташовувались по всій провінції на відстані до 150 км.
- Тут ми одразу зрозуміли, що навчальні будні закінчились, почались нічні підйоми за тривогами, коли треба було швидко зібрати колону БМП. Що тут скажеш, курс молодого бійця, військові реалії. Спочатку ми проходили адаптацію до важкого східного клімату. Наш підрозділ стояв між горами та пустелею. Тільки уявіть собі, що 1-го жовтня в тіні було +45°С. В грудні стовпчики термометру опускались до позначки +30°С, в небі навіть хмаринки з’являлись (авт. посміхається). А коли в цей час підіймаєшся в гори, там сніг лежить – такий яскраво-блакитний, дуже гарний. Ще вище – вже пече сонце. Кліматичні умови – специфічні, до таких контрастів дійсно треба було пристосовуватись. До речі, місцеву воду нам пити не рекомендували, бо можна було підхопити зараження, наприклад, малярією, гепатитом чи тифом. Щоб попередити цей процес, нам на виїзд завжди давали знезаражуючі пігулки. А в цілому більше пили чай та верблюжу колючку заварювали, – ділиться своїми спогадами воїн-афганець.
Перший бойовий виїзд та випробування на виживання – файзабадська операція
Вже через три дні адаптації Євген Карабут мав свій перший бойовий виїзд. Для виконання поставленого завдання терміново був потрібен механік-водій на БТР-70, ним і виявився Євген Володимирович.
- Колона наша пішла на кішлак Меймене. Вона складалась не з одного десятка броньованої техніки, кожна з яких зупинялась на місці призначення. Вздовж всієї дороги машини розтягувались, брали район в оточення. Ми надавали підтримку «своїм». Протягом цього виїзду (він був для мене самим коротким – 10 днів) мене вчили орієнтуватись у місцевій обстановці. Показували кішлаки душманів (неконтрольованих ополченців, які воювали проти влади) і наші, застерігали від небезпек, навчали тактичним діям, – згадує афганець.
Євген Карабут розповідає, що з плином часу ситуація навколо прояснилась, воїни-інтернаціоналісти почали пристосовуватись до військових буднів й особливостей місцевих мешканців. Ветеран-афганець говорить, що тоді, у 80-х роках, місія обмеженого контингенту радянських військ, які були введені в Афганістан, полягала в підтримці діючої влади цієї країни, допомозі в боротьбі з тими, хто йшов проти неї.
Служба Євгена Володимировича якраз припала на фінальну стадію участі радянських військ в афганській війні – 1987-1989 роки. Тому найважливіші завдання, які стояли перед його полком, – це прикривати колони, які виходили з Афгану, а також брати безпосередню участь в обміні полоненими. Одну з таких операцій і досі згадує з особливим трепетом:
- Коли 40-а армія виходила з Афганістану, нашому полку поставили задачу – прикривати колони. Перша з них виходила 15-го травня 1988 року через Джелалабад, туди ми і відправились. Потім була файзабадська операція, яка найбільше запам’яталась. Слід зазначити, що в районі міста Файзабад велись активні бойові дії. Дорога для пересування була лише одна – між горами та гірською річкою. Самі розумієте, що вибір шляху у нас був невеликий. З собою ми мали достатньо продовольства і зброї – дві установки «Град» та 2 гаубиці, достатню кількість патронів для заряду, бо знали – їдемо на тривалий час. Якось зранку ми прокинулись і зрозуміли, що опинились в оточенні, душмани перекрили дорогу з обох сторін. Ми виходили з ними на перемовини, під час яких від нас вимагали здати спорядження. А чому ні, якщо їх кількість в десятки разів перевищувала нашу (авт. 15 осіб). Звісно, ми відмовились, тоді нас вирішили взяти змором. На той момент всі запаси їжі вже закінчились. Єдине, що нам залишили – це доступ до джерела з водою, ми її спокійно набирали і пили, нас ніхто не чіпав. Так протримались довгих 9 діб, доки не було досягнуто домовленості, після якої за нами прийшли машини. Досі пам’ятаю, яким смачним тоді був шматочок хлібу і підсолоджена вода, розбавлена згущеним молоком.
Після участі у файзабадській операції нашому Захиснику, тоді ще простому солдату, присвоїли звання молодшого сержанта.
Фінальна стадія: обмін полоненими і довгоочікуване виведення військ
Подібних військових операцій на рахунку Євгена Карабута було багато. Їх полк поважали, говорить, що в цьому велика заслуга командира – майора Руденка, який користувався авторитетом серед місцевих за свою тактичну грамотність та тверду позицію.
З середини 1988 – початку 1989 року Євген Володимирович об’їздив практично всі провінції Афганістану, особливо його східної частини. Він був одним з відповідальних за обмін полоненими, тоді стояла задача – повернути якомога більше своїх солдат. Зазначає, що в різних куточках цієї країни до радянських військ ставились по-різному: хтось з ними воював, хтось – підтримував, були й ті, хто не підтримував, але й не воював.
- Є в Афганістані таке місто Мазарі-Шариф (в перекладі – «блакитна мечеть») – дуже гарне. Біля нього розташовувалась велика в’язниця. Ми виїздили і туди для обміну полоненими. Хочу сказати, що обмінів багато було в різних провінціях. Як правило, ми їздили на такі операції у складі 3-4 осіб, один обов’язково в броні залишався, інші йшли домовлятись. Вразило те, як нас зустрічали старійшини. Одразу різали барана, запрошували до столу, як гостей, і пригощали. Ми теж приходили не з порожніми руками, але без зброї.
В такому шаленому ритмі військових буднів пройшли 1,5 роки служби Євгена Володимировича в Афганістані. Час, проведений у цій країні контрастів, він не забуде ніколи, як і втрати побратимів, яких не вдалось уникнути, хоча максимально намагались їх мінімізувати, наскільки це було можливо.
Полк Євгена Карабута брав безпосередню участь у виведенні військ з Афгану. 13-го лютого їхня колона дійшла до кордону, а 15-го була передостанньою, яка перетнула відомий міст, який ми бачимо на традиційних світлинах з тих часів.
Потім був парад і демобілізація… Ветеран-афганець пам’ятає, як їм вручили в руки телеграми, щоб написати рідним додому.
До цивільного життя армієць повернувся старшиною мотопіхотних військ.
Його друга війна розпочалась вдома
Далі життя молодого красеня-афганця розвивалось стрімко. Невдовзі він одружився на коханій жінці Оксані. У подружжя з’явились діти – дочка Альона і син Владислав. Вони виїхали до Києва, мали свій бізнес.
У 2021 році подружжя Карабут було змушене повернутись до Покрова – через погіршення стану здоров’я вже літніх батьків.
Євген Володимирович не міг сидіти без діла, тому влаштувався працювати на одне з підприємств Марганця.
24-го лютого 2022 року він якраз був на зміні, коли перші ворожі снаряди прилетіли прямісінько на проммайданчик. Тоді ветеран Афганістану зрозумів, що розпочалась війна, яка загрожує його родині. І він має їх захистити, інших варіантів для себе не бачив.
Того ж дня чоловіча половина родини стояла під віськкоматом – батько, син і зять Олександр, якого Євген Володимирович називає старшим сином.
Владислава, через молодий вік і навчання на той час у Краківському університеті, записали в резерв, а інших двох добровольців мобілізували. Їх розподілили до роти охорони нашого міста.
- Декілька місяців ми з Сашком служили разом, а в травні, того ж 2022-го, його відправили до 93-ї бригади, в аеророзвідку – на Схід. Перша операція була на Бахмутському напрямку. Зараз їх підрозділ тримає позиції у Торецьку – все Донеччина. Мій старший син вже мав поранення, але оговтався, слава Богу. Я ним дуже пишаюсь. Всі з нетерпінням чекаємо його повернення додому, – розповідає Захисник.
Сам Євген Карабут вже третій рік поспіль несе службу в роті охорони нашого міста. Він обіймає посаду командира другого відділення, є старшиною роти. Всі побратими його поважають за принципову позицію і відповідальність. А як може бути інакше у Воїна, який пройшов афганський вишкіл і не роздумуючи поповнив ряди ЗСУ!
Пишаємось знайомством і дякуємо всім ветеранам-афганцям роти охорони за гідний приклад для наслідування сучасному поколінню.
Наталія ЧЕПЕЦЬ
