Вислів “Двічі в одну річку на ввійдеш” не про цих мужніх чоловіків. Ще три роки тому кожен з них був упевнений в тому, що їх військовий досвід вже давно залишився у минулому. Вони жили устаткованим життям – працювали, підтримували дітей, дехто вже тішився онуками. Та 24 лютого 2022 року перевернуло їхню свідомість. Знову війна… через 36 років після Афгану. Незважаючи на те, що кожному з них вже понад 50, вони не змогли стояти осторонь буремних подій, які охопили країну, і загрожують їхньому дому та родинам. На початку березня ветерани Афганістану, в переважній більшості працівники Покровського ГЗК, зібрались разом і пішли добровольцями до військкомату. Серед них – Олександр Грінер (голова Покровської міської організації ветеранів Афганістану, машиніст електровоза залізничного цеху), Геннадій Сокур (машиніст крокуючого екскаватора), Геннадій Шипіленко, Юрій Новіков (слюсарі чергові та з ремонту обладнання), Геннадій Лєбєдіков і Євген Карабут. Всі вони зараз несуть службу в роті охорони – стоять на варті захисту нашого міста.
Ветерани Афгану мають свої історії тієї – далекої, і цієї – сучасної, війн, кожна з яких варта особливої уваги і поваги. Сьогодні, у День виведення військ з Афганістану, розповімо вам одну з них – про 58-річного Геннадія Шипіленка – Захисника України, який разом зі своїм сином у перший місяць війни добровільно долучився до лав ЗСУ.
Армійський вишкіл, продиктований Афганом
Геннадій Володимирович, як і більшість воїнів-афганців, у 1984-му році потрапив в гарячу точку не з власної волі. Тоді 18-річний юнак, як і всі його однолітки, пішов в армію. 8-го листопада призов майбутніх солдатів з Орджонікідзе (тепер Покров) відправили до Дніпра. Вже там хлопці дізнались, що попереду їх чекає підготовка, а потім – Афганістан.
Наступного дня призовники вирушили на навчання до Ашхабаду, куди діставались 5 діб. Геннадій Шипіленко розповідає, що новобранці навчались на базі військової частини, він, зокрема, – на командира БМП-2 (бойова машина піхоти).
- Тривалі і виснажливі марш-кидки на полігони, стрільби. Пам’ятаю також модулі (великі ангари), в яких розташовувались по 5 машин БМП. Вони стояли на підставках, а ми тренувались на них заряджати пушку, стрічки, руки збивали аж до крові, – пригадує ветеран-афганець.
Така інтенсивна підготовка тривала півроку, а потім, після вишколу, молодих солдатів відправляли в Афганістан.
Служба проходила на адреналіні, але війна наводила свій страх
Геннадій Володимирович говорить, що було 5 відправок до різних міст – Кабула, Кандагара, він був у четвертій, яка прямувала до Шінданда.
Коли молодий солдат прибув на призначене місце дислокації, він на цьому не зупинився:
- Справа в тому, що у мене був кращий друг Сергій Брюк, з яким ми практично одночасно призивались в армію. І він мені повідомляв, що теж потрапив до Афгану. Коли я дізнався, що Сергій несе службу в Гірішках (таку назву мав кішлак), то я одразу попросився туди. Він розташовувався за 250 км від Шінданда. Мене застерігали, що там небезпечно, бо Гірішки були відомі своїм стратегічним значенням для обох воюючих сторін в Афганістані. Тоді мене це не зупинило.
До місця призначення Геннадій Шипіленко, разом зі своїм однокласником Геннадієм Галичем (авт. потрапили до одного підрозділу і служили разом) та іншими солдатами, їхали на «Уралах», у супроводі колони був один танк. Каже, що шляхом їх неодноразово обстрілювали, але все, слава Богу, обійшлося. До кішлаку дістались благополучно, а от батальйон, який там дислокувався, як раз був на завданні, в рейді. Чотири дні молодому солдату довелось чекати на свого друга. І от, пам’ятає, як нарешті відкрились двері і зайшов Сергій – зморений, брудний. Друзі зраділи довгоочікуваній зустрічі і продовжили разом нести службу.
- У нас рота така цікава була – інтернаціональна, бо до її складу входили узбеки, туркмени, дагістанці, аварці, українці. Але ми абсолютно нормально служили разом, – згадує Геннадій Володимирович. – Спершу я був стрілком-гранатометником, а вже за півроку сів за кермо БМП, став оператором-навідником. В цілому завдання нашого підрозділу полягало в охороні та супроводі колон на БМП.
Афганець розповідає, що поряд з їхнім кішлаком розташовувалась військова частина сарбосів. Її тримав Коля (місцеві його так називали) – афганець, який навчався в Києві. Він створив сарбосівську армію, яка захищала мирних мешканців. Коля співпрацював з нашими хлопцями, допомагав пеленгувати машини духів (авт. душманів, моджахедів – нерегулярні озброєні групи повстанців, які воювали проти законного уряду Афганістану). Коли наші отримували потрібну інформацію, то одразу виїздили прикривати своїх, які перебували на завданні.
Геннадій Шипіленко визнає, що тоді, за молодих літ, страшно йому не було. Виконували бойові завдання злагоджено, на адреналіні. Хоча згадує деякі тривожні ситуації, коли поряд чатувала реальна небезпека:
- Бувало наш кішлак обстрілювали невеликими ракетами. Я тоді стояв на даху – охороняв кулемет і гранатомет. У той момент спостерігав, як ракети прямують на нашу точку. Прилітало і під казарму, хлопці наші тоді постраждали. Бувало на моїх очах товариші підривались на мінах. Особливо знервовано почувались вночі, коли не знали, з якого боку очікувати підступу.
На цій позиції рота Геннадія Володимировича простояла півроку. А в 1986-му, коли з Афганістану виводили танкові війська, мотострілки замінили їх на придорожніх блок-постах. На цих позиціях і дослужували.
5-го листопада 1986 року Геннадій Шипіленко був демобілізований разом зі своїм кращим другом. В Афгані він воював 1 рік і 8 місяців. Повернувся додому у званні молодшого сержанта мотострілкових військ.
Афганська дружба не іржавіє, вона об’єднує у важкі часи
Після Афгану Сергій і Геннадій продовжували дружити. Пішли вчитись, потім – працювати. Геннадій Шипіленко крокував стопами батька-гірника, Володимира Івановича, який працював машиністом бульдозеру в рекультивації (пізніше – Запорізький кар’єр) у складі Покровського ГЗК. З 1988 року син пішов по тій самій професійній стежині. З того часу місце роботи не змінював, тільки напрямок – перейшов на посаду слюсаря чергового та з ремонту гірничого обладнання.
В 1989 році у Геннадія Володимировича з його другою половинкою, дружиною Оксаною, народились двійнята – Олег та Оля. За кума, звісно, взяв кращого друга Сергія. Довго вони товаришували, багато пройшли разом, але 6 років тому Сергій Брюк відійшов у вічність… А двоє його синів зникли безвісти під час сучасної війни…
Справжні чоловіки не шукають сенсів, вони захищають своїх рідних
Діти подружжя Шипіленків швидко виросли і вже подарували батькам двох онучок – Лізоньку та Олександру. Здавалося б, звичайна родина, як і тисячі інших, яка жила своїм життям… до лютого 2022 року…
На початку повномасштабної війни батько і син зібрали всі необхідні речі і пішли до військкомату. Дружина стримано відреагувала на такий мужній вчинок своїх коханих чоловіків, підтримала, бо розуміла, що так треба.
З тих пір вже майже 3 роки Геннадій та Олег служать в лавах ЗСУ, батько – в роті охорони міста, син – захищає кордони Дніпропетровщини на БМП, як колись його тато.
Ветеран-афганець говорить, що ще не одна війна в світі ні до чого доброго не призвела. Звісно, всі конфлікти краще вирішувати мирним шляхом, щоб зберегти життя людей. Але впевнений, що свої дім та родину треба захищати від небезпеки, що він і зробив, коли розпочалась війна – друга в його житті. У бесіді з Геннадієм Володимировичем ми не стали шукати сенсів, порівнювати Афганістан та Україну, суть обох війн одна – вони приносять смерть, руйнування і біль.
Ветерани Афганістану згадують, що у сучасній війні один їхній побратим, Олександр Шумейко, понад 2 роки вважається зниклим безвісти. Загинули вже 10 Захисників, які починали службу в роті охорони, а потім відправились на передові позиції. Це – Дмитро Копищик, Олександр Тарасов, Микола Забутний, Ілля Сова, Олег Бондаренко, Ігор Бойко, Кирило Бламберус, Олександр Васильєв, Євген Кучинський та Олександр Роздобудько.
Вічна пам’ять всім Воїнам, які поклали своє життя за мирне майбутнє України…
Ми дякуємо Геннадію Шипіленку та його побратимам – афганцям, котрі, як справжні чоловіки, не залишаються осторонь, коли рідним загрожує небезпека. Бо хто, як не вони, розуміють цінність життя і вірності своєму обов’язку.
Наталія ЧЕПЕЦЬ
