Війна, яку проти нас розв’язала росія, докорінно змінила життя кожного українця. З початком бойових дій хтось був змушений покинути свою домівку і шукати прихистку в інших країнах, хтось взявся в тилу допомагати армії, але найбільшої поваги і шани заслуговують ті, хто у такий складний час став на захист країни. Сьогодні, у День Збройних Сил України, ми ще раз хочемо висловити особливу подяку кожному нашому Воїну за те, що тримаються, за те, що відстоюють мирне життя. За майже трирічний період війни ми мали честь спілкуватись з багатьма Захисниками. Кожна історія – неповторна, зі своїм переможним духом і гіркотою втрат. Коли слухаєш про те, що їм доводиться переживати на бойових позиціях, не розумієш, як таке взагалі можна витримати. А вони мужньо витримують і сміливо йдуть у наступний бій, бо розуміють, що за їхніми спинами – діти, які мають право жити у своїй країні. Саме про це ми говорили зі «Скіфом», головним сержантом гранатометного взводу 92-ї окремої механізованої штурмової бригади – Володимиром ГАЦАКОМ.
У складі розвідників Скіф пройшов найгарячішими напрямками фронту. За його плечима пекельні бої за звільнення населених пунктів Харківщини, Луганщини та Донеччини. Декілька місяців тому 42-річний козак звільнився з військової служби за станом здоровʼя. У цивільному житті він повернувся до роботи в службі охорони Покровського ГЗК. Але це не заважає добровольцю з понад 2-річним стажем тримати зв’язок зі своїми побратимами і бути готовим знову прийти їм на допомогу.
Війна змінила всі плани
До повномасштабної війни у 2022 році Володимир працював на комбінаті, в службі охорони. Також він займався власною справою, мав невеличку ферму, де розводив кроликів. У той «чорний четвер», 24 лютого, почувши звістку про війну, не міг повірити, що росіяни наважилися піти у наступ на нашу землю. Усвідомивши те, що сталося, Володимир одразу прийняв для себе рішення вступити до війська, бо вважав, що тільки так зможе захистити свою родину від ворога.
Спершу Скіфа зарахували до роти охорони нашого міста, в якій він служив з березня до середини травня 2022 року. Наприкінці весни півсотні військових з Покрова і всього Нікопольського району набирали для формування підрозділу, який мали відправляти на Харківщину. Наш колега був одним з перших у списку добровольців. Тоді найважче Захиснику було розлучатися з родиною – дружиною Наталією та донечкою Марійкою, якій на той час було 8 років. Але він розумів, що робить цей крок заради них.
«Ми були дуже вмотивовані»
Двома автобусами військові приїхали на Харківщину, куди вже на той час зайшла російська армія.
– Тоді ми мали величезне бажання захищати країну від ворога. Ми були дуже вмотивованими, – акцентує боєць.
За розподілом Володимира зарахували до 92-ї окремої механізованої штурмової бригади (ОМШБр). За власним бажанням він пішов у розвідники, згодом став старшим розвідником-командиром групи.
Скіф розповідає, що тренувалися військові в польових умовах:
– У нашому розпорядженні були всі полігони, ліси, прилеглі території, які потрібні були для відпрацювання штурмів, заходів та виходів, маскувань.
Воїн пригадує, що тоді у складі взводу розвідки були чоловіки різного віку, наймолодший – 19-річний юнак, а найстаршому було 59. Основний контингент складали чоловіки 25-35 років.
– На мою думку, 25-35 років – це найкращий віковий діапазон, коли боєць готовий гори зрушити, водночас має повністю сформовані психоемоційні якості, – вважає військовий.
Бути розвідником – велика відповідальність і небезпека
Наш колега говорить, що завдання розвідників надзвичайно важливі і вкрай небезпечні – перевіряти шляхи підходу і відходу перед тим, як на позиції вирушать інші бойові підрозділи, обстежувати разом з саперами посадки на наявність розтяжок, замаскованих вибухонебезпечних предметів та мін. Часто доводиться працювати в екстремальних умовах.
До прикладу, пригадує військовий, як у червні їх перекинули в один із населених пунктів, де довелось залишитись на 21 день. У тому селі подекуди ще жили люди, деякі з них чекали на «русский мир». Якось наші армійці помітили, як подружжя пенсіонерів носили яйця і молоко окупантам, а потім ще й здали місцеперебування українських Воїнів. В результаті від наведеного ворожого удару Захисники зазнали втрат.
Під час контрнаступу відчули себе справжніми Воїнами
В кінці серпня 2022-го року військові 92-ї ОМШБр брали безпосередню участь у контрнаступі ЗСУ. Взвод Володимира у складі батальйону направили на Купʼянський напрямок, а далі через всю Харківську область аж до Луганської наші Захисники героїчно звільняли село за селом. Це була блискавична і дуже потужна операція.
Група старшого розвідки Гацака успішно виконувала бойові завдання в таких населених пунктах, як Малинівка, Коробочкине, Шевченкове, Старовірівка та інших. Так поступово наші бійці зайшли в Купʼянськ, а згодом дійшли до Луганської області.
– Був великий підйом бойового духу, солдати повірили у себе, усвідомили, що ми – справжні Воїни. Впродовж вересня-жовтня 2022 року масово знищували окупантів, трофеїли техніку, боєкомплект. На трофейному БК ми воювали аж до квітня 2023 року, – із запалом у втомлених очах згадує Скіф.
Цивільні як заручники війни
Та найбільше Володимира вражало те, що у прифронтових населених пунктах, попри пряму небезпеку та відсутність елементарних побутових умов, у напівзруйнованих будинках продовжували жити цивільні, тримали господарство, там навіть магазини працювали. Та що там говорити, якщо навіть діти на Донеччині ходять до школи!!! В оселях люди встановлювали буржуйки, збиралися біля підʼїздів, розводили вогнище, патрали птахів, їли голубів, жаб – виживали як могли. Жителям пропонували евакуюватися, працював зелений коридор, але виїздили далеко не всі.
– У розпал активних штурмових дій під час зачистки Купʼянська, коли навколо палили танки, лунали постріли, ми з побратимом побачили молоду жінку з дитиною на руках. Вона зʼявилася нізвідки та попросила цигарок. Навколо лунають безперервні залпи та постріли, а їй цигарок… Це страшно, але люди пристосовуються і до такого життя, – констатує армієць.
Українці демонструють надлюдські можливості на полі бою
Якось під час виконання завдання в Рубіжному (червень 2022-го) розвідники почули розмову супротивників про українських Воїнів: «Це не люди, а напевно біороботи, схожі на людей, адже люди б уже пішли, а ці не йдуть».
– А й справді, до нас заходила їхня розвідка, «кадирівці», гатили танки, літаки, крили артилерією, касетами, а ми дивом живі залишилися, – коментує Захисник.
Перше поранення Володимир отримав саме від касетного боєприпасу, який влучив у спину, закриту бронежилетом. На щастя, попереду був окоп, куди старший солдат пропустив двох своїх побратимів, а його самого сильною ударною хвилею ніби вдавило всередину.
Ближче до осені 2022-го взвод Володимира став в оборону на межі між Харківською та Луганською областями. Але й тоді продовжували наганяти жах на окупантів, витісняючи їх із прилеглих посадок.
Звання і свята залишались за кадром
Досвідченому та загартованому в боях Скіфу вже у 2022-му пропонували присвоїти офіцерське звання, але він відмовився, бо була ймовірність не повернутись до своїх.
Навіть у свій День народження, 19 листопада, в перший рік повномасштабної війни, Захиснику доводилось виходити «на нуль» для виконання бойової задачі в Луганській області. «Нічого не вдієш, наказ є наказ», – промовляє командир. Він також пригадує свій перший Новий рік на фронті. Тоді на столі була банка тушкованки, пачка «Мівіни» та пляшка енергетичного напою, і це на 4-х осіб.
Козацькому роду нема переводу
У грудні 2022-го частину підрозділу Володимира з Луганської області перекинули на напрямок Кремінної, що на Донеччині. Як зазначає військовий, тоді в плані забезпечення ситуація в російській армії була кращою, ніж в українській:
– Ми мали справу з підготовленою регулярною армією рф. Противник мав краще оснащення, ніж ми, та був повністю забезпечений озброєнням, включаючи модернізовані технічні засоби. Це й не дивно, адже вони готувались до війни, а ми – ні, у них виробництво поставлене на військові рейки. Зате ми – спритніші і значно переважали ворога тактично з перших днів війни. А трофеї як ми вміємо здобувати! Насправді українці – найзухваліші Воїни. Ми – нащадки відважних скіфів та козаків, які жили на цих землях, що і доводимо у сучасній війні.
До слова: Тепер ви розумієте, чому Скіф? Бо в жилах нашого колеги тече кров відважних пращурів, які ніколи не підкорювались ворогу і до кінця стояли за своє. Пам’ятаєте: козацькому роду нема переводу? Ось це про таких, як Володимир.
Суцільна темрява загартувала силу волі
14-го січня 2023 року наш Захисник отримав поранення: ворожий уламок залетів в око, а внаслідок вибуху лопнула барабанна перетинка, стався розрив зорових нервів. Майже місяць боєць лікувався у шпиталі в Харкові, його зір значно погіршився, повністю зникло нічне бачення. Військовий, який на той час вже мав пʼять контузій та пошкоджений зір, мав право звільнитись з військової служби, але вирішив залишитись і продовжувати бути корисним армії. Хоч він майже втратив зір, постійно приймав ліки та знеболювальні препарати, але все одно виходив на позиції.
– Хлопці мене направляли, бо не було чіткості в очах, все розмите, а вночі я почувався ніби в темному вакуумі, – ділиться своїми спогадами Захисник.
– Зима 2023-го…, – продовжує Володимир. – У 300 метрах від нас стояли пвк «вагнер», три доби безперервно перестрілювалися з ними. Я розумів, що поряд зі мною бійці, які сподіваються на грамотність свого старшого. Моє завдання було – завести групу на позиції і вивести назад після виконання завдання, – розповідає Скіф. – Так і працювали: 5 днів «на роботі», 3 дні – перерва. Виходили разом з піхотою, чергували в окопах, в багнюці… Я ніколи не думав, що в -22℃ можна вижити надворі. Виявилося, що можна. Правда, 23 побратима отримали обмороження. Я сам 5 місяців подекуди не відчував пальців ніг.
Головний сержант протитанкового взводу на обороні Луганщини
У червні 2023 року його у званні старшого солдата перевели з розвідки до взводу протитанкових ракетних комплексів (ПТРК) у складі тієї ж 92-ї ОШБр. Вже досвідченого розвідника призначили командиром взводу, який складався з 24 осіб. У розрахунку були різні види озброєння для стримування наступів і штурмів ворожої піхоти і техніки.
Так військові тримали оборону у Луганській області (населені пункти від Мʼясожарівки до Новоселівки), заходили на позиції, захищали рубежі, стримували ворога. Перебували там все літо і до середини осені 2023-го року.
Бої під Бахмутом – то було справжнє пекло
За словами Захисника, у жовтні 2023-го Бахмут уже був містом-привидом, його перетворили на суцільні руїни, на яких господарювали ворожі війська. Наші тоді тримали адміністративні кордони і не давали загарбникам прориватися далі. Володимир зі своїми бійцями працювали мобільними групами на передньому краї: надавали вогневу підтримку своїм підрозділам піхоти, підвозили боєкомплекти, здійснювали евакуацію. На кожному кроці на наших військових чатувала небезпека, тому вони використовували всі тактичні способи для того, щоб бути непомітними для ворога.
Аби не дати супротивнику просунутися, перед військовими стояло завдання взяти Бахмут у напівкільце. Тоді точилися запеклі бої за Курдюмівку, Андріївку, Кліщіївку, Іванівку, Богданівку, Білу Гору.
– Там було справжнє пекло, але ми змогли вибратись, – розповідає військовий.
Є ті, хто і досі чекає на «русский мир»
Враховуючи те, що головний сержант Гацак багато часу провів на східних напрямках, то і з місцевими довелось познайомитись. Визнає, що подекуди вони були не дуже доброзичливими до українського війська:
– Одного разу, збираючись на виїзд, ми помітили, що щось виблискує під автівкою. Виявилося, що під усі 4 колеса посипали перекрути – цвяхи загнуті гостряком вверх, щоб продірявити шини. Ми їх позбирали та й поїхали далі. Але ж ви самі розумієте, що це зробили люди, що жили поряд з нами – місцеві, які час від часу здавали ворогу наші позиції. Часто і відверто від цивільних ми чули про те, якби українські військові не пішли зі зброєю на Донбас, то і їм би жилось спокійніше.
Такі висловлювання у наших Захисників викликали гнів, бо у людей зі здоровим глуздом у голові не вкладалося, як це так взяти і просто віддати ворогу наші землі. Ніколи такого не буде!
– Якщо говорити про асортимент продуктів, наприклад на Донеччині, то тут, дивлячись на прилавки, аж очі розбігаються. Делікатесів стільки, скільки в наших супермаркетах немає. Але ж і ціни відповідні – захмарні, «як для військових», – зазначає Володимир Гацак.
Через майже 3 роки повномасштабної війни, коли все має бути зрозуміло, прикро чути і визнавати, що деякі наші люди і досі не усвідомлюють справжню ціну «русского мира».
Перетворював свій страх на лють, це й допомогло вижити
В лютому 2024-го був Часів Яр… У цій гарячій точці воювали впродовж 2 місяців. Якщо раніше наші військові зазнавали атак з різноманітних видів озброєння, то тепер на додачу ворог почав застосовувати ще й КАБи (керовані авіаційні бомби). Наш колега розповідає, що вони здатні покривати відстань до 300 км. Захиститися від такої глиби дуже складно.
– По нам гатили касетами, мінами, градами, ураганами – тоді здавалося, що застосовували весь арсенал, що був на озброєнні у ворога. Слава Богу, я дивом вижив, – поділився важкими спогадами Володимир.
На запитання: «Чи було страшно?», Воїн відповів, що в моменти небезпеки він ставав дуже злим. У такий спосіб свій страх перетворював на лють, що допомагало рухатись вперед. Можливо, саме завдяки цій здатності йому вдалося вижити в найгарячіших точках.
– Воїн повинен завжди знати, що йому потрібно робити. Холодна голова і чіткий розрахунок – це допомагає вижити, – каже Скіф.
У Часовому Ярі Захиснику доводилося пересуватися вночі, в повній темряві, по координатах знаходити місце розташування свого КСП. Це було непростим завданням для Володимира з огляду на повну відсутність у нього нічного бачення.
В березні 2024 року у Скіфа вже було багато контузій, черепно-мозкова травма, уламкові поранення, через які Захисник знову потрапив до шпиталю.
7-го липня за станом здоровʼя Володимиру присвоїли інвалідність ІІІ групи. Попри серйозну травму очей та ускладнення після неї, він знову не звільнився, а продовжував нести службу.
Згадує, як після Часового Яру його взвод перекинули у село Висока Яруга (Харківщина), розташоване на кордоні з росією. В ході виконання бойових завдань та постійно змінюючи позиції, під ногами бійців фронтові стежки звивалися такими населеними пунктами як Козача Лопань, Руська Лозова, Липці та інші. Там подекуди фіксувалися осередки ворожих військ. Закріпившись у Липцях, готувалися визволяти село Глибоке. Однак Володимиру, через наявність інвалідності ходити «на нуль» стало зась. Побратими вже давно говорили Скіфу про звільнення зі служби. Відвоювався, має повне право на повернення додому. Ним він і скористався, хоча частина серця залишилось там – з пацанами на позиціях.
На війні свої потреби, тут час спливає по-іншому
За два з половиною роки служби взвод головного сержанта Гацака багаторазово поповнювався новобранцями після чисельних втрат у важких операціях. Нам навіть думати, усвідомити це важко…, а Скіф тримався. Захисник каже, що в нього просто не було часу розслабитися та жаліти себе. Комвзводу в першу чергу має нести відповідальність за своїх хлопців – берегти тих, хто залишився… Він весь час, забувши про втому, був зайнятий вирішенням бойових і побутових питань підрозділу.
– Коли твій боєць спить, ти не можеш собі цього дозволити, бо після повернення з позицій маєш вирішити купу завдань. Що ти за командир, якщо своїх хлопців не нагодував? – з посмішкою розповідає Володимир. – На фронті зовсім не такі потреби, як у цивільному житті. Наприклад, моя основна потреба була нібито елементарна – виспатись. Коли лягав, не міг заснути, а о 2.45 ночі спрацьовує будильник – треба їхати. Це дуже виснажувало, але адреналін і висока відповідальність стимулювали до активних дій.
Наш Скіф живучіший за кішку
В народі кажуть, що кішка має 9 життів. Нашого Скіфа доля випробовувала 11 разів. Саме стільки разів він отримував контузії, важкі і легкі поранення, але вижив, інших варіантів навіть не припускав.
Влітку 2024-го, офіційно отримавши висновок про інвалідність, головний сержант гранатометного взводу Володимир Гацак пішов з військової служби. Зараз він намагається адаптуватись до цивільного життя. Говорить, що на війні йому було все зрозуміло: хто свій, а хто чужий. Тепер же з цим ще треба розібратись, бо вдома – своя реальність.
Володимир упевнений, що українське військо ніколи не здасться:
– Ми відстоюємо свою країну, як це колись робили наші діди і прадіди. І нічого героїчного в цьому немає, це обов’язок кожного чоловіка. Але все ж таки хочеться, щоб у суспільстві поважали своїх Захисників та ветеранів сучасної війни, які проливали і продовжують проливати кров за кожен шматочок української землі. Наші діти повинні жити у своїй вільній країні і будувати її мирне майбутнє.
І так точно буде, коли на захисті країни стоять такі чоловіки, як Володимир Гацак.
Якщо ви подивитесь на фото нашого Воїна, то точно побачите в ньому образ справжнього українського козака. Вилитий Сірко, з нього навіть емблему 92-ї бригади створювали з мотивуючим девізом: «Собі – честь, Україні – слава». Ми теж маємо за честь бути знайомими з таким гідним Захисником, який не зламався. За свої заслуги перед державою має президентську нагороду – медаль «Захиснику Вітчизни».
Дякуємо вам, Володимире, за незламність і принципову позицію, за вашу віру і переможний дух. Нехай ці якості допомагають вам і надалі творити сучасну історію незалежної України, яка, впевнені, вже невдовзі стане мирною.
