В народі говорять, що дощ завжди омиває гарну справу. Так сталося і сьогодні, 21 листопада, у День Гідності та Свободи. Під небесним плачем на фасаді ліцею №2 відкрили дошку пошани на честь випускника цього навчального закладу, Захисника України, який поліг на полію бою – Олександра Кочергіна.
За цивільного життя він був нашим колегою, працював у Службі охорони. У перші дні повномасштабної війни, а саме 1-го березня 2022 року, Олександр Кочергін поповнив лави військовослужбовців. Він став на захист Батьківщини у складі 17-ї окремої танкової бригади. Служив на посаді старшого водія 1-го стрілецького відділення, 3-го стрілецького взводу, 1-го стрілецького батальйону.
Разом зі своїми побратимами Олександр на псевдо IVECO мужньо крокував бойовими стежками найгарячіших напрямків фронту – Херсонського (дійшов до Берислава), Донецького (Бахмут, Червона Гора, Часів Яр). Часом було дуже важко, але він тримався, ніколи не втрачав впевненості у власних силах і вірив у Перемогу. За будь-якої можливості постійно тримав зв’язок зі своєю родиною. Разом будували плани на мирне майбутнє. Але безжальна війна не дала їм здійснитись…
27-го червня 2024 року наш колега-Захисник потрапив під ворожий артилерійський обстріл. Сталося це у селі Уди Харківської області. Там Воїн отримав смертельні поранення, внаслідок яких поліг на полі бою. Тепер йому назавжди 45…
Перед шкільною громадою теплі слова на честь випускника школи Олександра Кочергіна сказала директор ліцею Лариса Мякотіна. Вона згадувала Героя здібним і добрим учнем:
Він любив трудове навчання, фізичну культуру, військову справу, надзвичайно захоплювався математикою. Якщо треба було щось зробити в класі – це завжди Саша. Він сонячним таким був. Переймався за все. Як тільки почалась війна, Сашко постійно телефонував і запитував про стан наших справ, ніколи не був байдужим. Так склалося, що сьогодні ми відкриваємо йому дошку пошани і дякуємо, що віддав найцінніше за наше з вами сьогодні і за завтрашній день. Такі хлопці, як Олександр, завжди житимуть в наших серцях і думках, доки ми будемо пам’ятати. Тепер він зустрічатиме нас кожен день, а ми маємо жити так, щоб не було соромно перед Героями, які поклали своє життя за вас, діти, за наше майбутнє.
Заступник міського голови Ганна Відяєва звернулась до підростаючого покоління зі словами вдячності всім Героям. Закликала учнів брати приклад з наших Захисників і ніколи не здаватись, бо саме дітям творити майбутнє нашої держави. І нехай воно якнайшвидше стане мирним, всі ми чекаємо на Перемогу.
Дружина загиблого Воїна Тетяна (наша колега) висловила подяку за те, що підтримали її ініціативу щодо відкриття дошки пошани на фасаді школи, в якій навчався Олександр. Символічно те, що батько передав свою естафету його синам, які теж отримують середню освіту в ліцеї №2. Старший Євген навчається в 10 класі, а молодший Толя – в 7-ому. Хлопці поки що без сліз не можуть говорити про батька. Вони пишаються своїм Героєм, пам’ятають як він навчав їх майструвати, бути фізично загартованими, стояти оди за одного та поважати і любити маму. Такими і намагаються зростати – за батьківською настановою.
Право відкриття дошки пошани Героєві Олександру Кочергіну було надано його молодшому сину Толіку. Хлопець гордо крокував виконувати свою місію і не міг відірвати очей від світлини тата, яка тепер щодня зустрічатиме його перед входом до школи.
Після урочистого моменту ми поспілкувались з родиною Олександра. Його кохана дружина Тетяна з тремтінням у голосі і ледь стримуючи сльози, ніжно згадувала про свого чоловіка, який завжди був для їхньої родини надійним тилом. Краплинку родинного, материнського тепла до розмови додавала рідна тітка Захисника і його хрещена Галина:
Вони з Танею прожили щасливих 17 років. Наша родина завжди гуртувалася – разом ділили всі радощі та біди. Саша був таким відповідальним, цілеспрямованим, життєрадісним, любив підтримувати чистоту, прагнув розвиватись і синів своїх тому навчав. Я його дуже любила і підтримувала, як і він мене.
Вдова полеглого Героя розповідає, що дуже не хотіла відпускати чоловіка на фронт, коли той отримав повістку. Відмовляла його, як відчувала щось лихе, але то все було марним. Сашко рішуче був налаштований захищати родину, своїх синів, бо, хто якщо не він, і як потім він дивитиметься в очі своїм хлопцям!
Таня розповідає, що за понад 2 роки війни її чоловік тільки двічі був вдома у відпустці. Останній раз – у квітні 2024 року. Вона показувала нам зворушливе відео, яке чоловік записав у просторому українському полі в Харківській області. Він був щасливий, що побував вдома зі своїми найріднішими, налаштовувався на подальшу службу і мріяв про повернення додому та мирне життя з родиною.
Востаннє зі своєю Танею Олександр бачився за 10 днів до загибелі. Видалась можливість вирватись додому на одну ніч. Жінка дуже просила Захисника приїхати на її день народження, 2-го липня.
Сонечко, я домовився з командиром, він дозволив мені приїхати у відпустку на твій день народження. Ввечері зідзвонимось і я тобі все розкажу, – такою була остання розмова чоловіка з Тетяною – 27 червня 2024 року о 16.00. За документами з військової частини, о 18.40 Олександра вже не стало…
Він на один день запізнився на день народження дружини… Про це її попередив у сні. А 4-го липня з Героєм прощалось усе місто…
Такі розмови завжди дуже важкі… Складно добирати слова, ставити запитання, слухати… Але ми маємо це робити, бо таке наше сьогодення, з присмаком болю і гіркоти. Але ми віримо в те, що завдяки мужнім Героям, як Олександр Кочергін, Україна вистоїть. Діти наших Захисників, наші діти, піднімуть її з колін і писатимуть нову, мирну, історію незалежної і вільної країни.
А на завершення цієї публікації хочеться звернутись до всіх наших читачів – тих, хто знав Олександра, або тільки зараз познайомився з його життєвим шляхом: підтримайте Петицію щодо присвоєння звання “Герой України” Олександру Кочергіну. Термін її дії спливає за 5 днів, за які треба ще добрати понад 7 тисяч голосів, щоб президент її розглянув. Ось посилання на Петицію, просто натисніть на нього і крокуйте за вказівками:
