Українські жінки завжди були символом неймовірної краси і сили, невичерпної мудрості, світанкової ніжності, чистої любові і доброти. У воєнний час на їхні плечі випало чимало випробувань. Мільйони мам змушені були виїхати за кордон, захищаючи своїх дітей від ворожих куль, тисячі покинули свої домівки і переїхали у більш безпечні регіони країни. Частина «жіночого батальйону» доєдналась до волонтерського руху. Але є і ті, хто добровільно відправились на фронт, щоб боротись з ворогом зі зброєю в руках. Саме такий шлях для себе обрала наша колега, провідний інженер сектору технічного обслуговування АТЦ – 39-річна Юлія Мількевич. Зараз вона служить у лавах ЗСУ, в складі мінометної батареї, на Бахмутському напрямку.
Ми говорили з Юлею телефоном, бо зараз вона знаходиться далеко від дому – на Донеччині. Скажу вам чесно, під час спілкування емоції у мене просто зашкалювали. Скільки мужності, впевненості і хоробрості у цієї жінки, а разом з тим – материнської любові і ласки. Її серце зігріває те, що в неї вірить і з нетерпінням чекає додому 10-річний синочок Акім, який неймовірно пишається своєю матусею. Пропоную вам ексклюзивне інтерв’ю з нашою колегою-Захисницею, яка не вважає себе Героїнею, а просто знаходиться на своєму місці.
- Як ваші справи, Юліє?
- Нічого. Потихеньку. (авт. Сміється)
Як ви потрапили до лав ЗСУ?
- Я дивилась на те, що відбувається навколо, і мені боліло. Я не могла вдома сидіти, от просто не могла. Так, я щодня ходила на роботу, але відчувала, що роблю щось не те і перебуваю не там, де маю бути. Мені треба бути на фронті, щось робити, якось допомагати. В якусь мить у мене відбувся переломний момент, я відчула, що не можу триматись осторонь буремних подій, тому вирішила, що братиму в них участь.
- Як рідні відреагували на ваше доволі непросте рішення?
- Синок, і всі мої рідні відреагували з розумінням. В принципі, вони мене підтримали, що було дуже важливо. Синочок, правда, думав, що я вдома буду частіше, але, на жаль, я дуже рідко буваю поряд з ним. Уже за понад рік одна відпустка лише у мене була на 15 днів. Ще бувала декілька разів у відрядженнях на 1-2 дні, і все.
- Як ви взагалі потрапили до ЗСУ? Ви ж невійськовозобов’язана?
- Ні, я невійськовозобов’язана. Я 31 жовтня 2022-го добровільно уклала контракт на 3 роки.
- Певно проходили якийсь військовий вишкіл? Яку посаду ви обіймаєте на службі: медик, зв’язківець, може?
- Спочатку мене відправили до навчального центру «Десна», що в Чернігівській області. Ми там проходили курс молодого бійся трохи більше місяця. Потім мене вже перевели до бригади.
- Хто ви за військовою посадою?
- Моя посада називається «Номер обслуги у мінометній батареї».
- В чому полягає ваша задача?
- У мінометному розрахунку кожен має свої обов’язки: хтось стріляє, хтось наводить, хтось підв’язує порохи. Я – серед цих людей, виконую ті задачі, які актуальні на даний момент. Тобто розподіляємо наші обов’язки по ситуації.
- Крім вас, ще є жінки у бригаді?
- Так, звісно, бо бригада у нас велика. Є медикині, дівчина-зв’язківець, психолог є у нас.
- На яких напрямках вам доводилось бувати?
- З січня і до кінця весни 2023 року ми несли службу на Бахмутському напрямку. Особисто я у гарячій точці не була. Мене хлопці бережуть. Зараз частина бригади лишилась на Донеччині, і я в тому числі, а частина відправилась захищати іншу область. Зараз ми з побратимами знаходимось на відстані 15-17 км від лінії фронту.
- Чи були «прильоти» по місцю вашої дислокації?
- Конкретно по місцю нашого розташування «прильотів» не було, але іноді долітають уламки. Правда, декілька разів траплялося таке, що вони «прошивали» автівки, які припарковані біля нашого житла.
- Як вам взагалі у польових військових умовах живеться?
- Я звикла, мені нормально. Хочу вам сказати, що ми вже 10 місяців живемо у підвалі, де немає води та санвузлу. Як ми виходимо з ситуації? В будинку, де розташоване підвальне приміщення, є офіс ритуальних послуг. Господарі люб’язно нам дали ключі від нього, а там є вода, умивальник – ними і користуємось. А банний день маємо один раз на тиждень, коли їздимо до сусіднього міста. Їжу нам привозять зі взводу матеріального забезпечення. Можемо, звісно, щось приготувати, є для цього газовий балон, але це не так часто. Спимо на ліжках, зварених з металевих частин. Я ж кажу, все у нас нормально, вже пристосувались. А от якщо згадати умови нашого перебування у навчальному центрі, то там, звісно, було екстремально, особливо після дому. Уявіть собі, будучи у «Десні», ми (а було нас 22 військовослужбовця) більше місяця жили у бліндажі. На підлозі були дерев’яні настили – на них і спали. Води не було. Спасались вологими серветками.
- Як ви тренуєте свій військовий вишкіл?
- Коли хлопці повертаються із завдань, то ми з ними виїздимо на полігон і відпрацьовуємо військові навички. Стрільби у нас проводяться з мінометів, гранатометів.
- Це ж важко, певно, для жінки?
- Ні, це гучно, але не важко. (авт. Посміхається)
- І ви вже вмієте стріляти з таких «апаратів»?
- В принципі – так. На останніх стрільбах відстріляла краще за хлопців.
- Ви другий рік на війні? Чи впевнені, що вчинили правильно, коли підписали контракт?
- Так, моє переконання в цьому тільки зміцніло. Я жалкую про те, що не пішла раніше. Мені тут подобається, я відчуваю, що перебуваю на своєму місці.
- За цей час доводилось бачити найстрашніше – втрати побратимів, людську смерть?
- Мої близькі друзі, дякувати Богу, всі живі. А взагалі загибель побратимів – бачила. Це дуже важко. Неймовірно важко, коли тобі приносять речі загиблих. Буває, що серед них лежить телефон і дзвонить, а на екрані висвічується мама або дружина… Ти у цей момент розумієш, що людини вже немає, а на тому кінці дроту ще хтось сподівається почути рідний голос. Важко це, дуже…
- Як вас підтримує синочок?
- Синочок дуже добре вчиться. Тішить мене своїми високими оцінками. Вони з бабусею стали спільною командою, молодці. Коли востаннє була у відрядженні і вийшло на один день заїхати додому, то він мені підвіску подарував – такий справжній дорослий чоловічий подарунок мені зробив. Неймовірно приємно.
- Як у вас складаються відносини з побратимами?
- Все добре. Ми всі тут як одна родина. Кожен тебе підтримає, до кожного можна звернутись.
- Як проводите святкові дати: Дні народження, державні свята символічні, жіночий день?
- У такі особливі дні зазвичай рідні або волонтери передають нам смаколики. Ми збираємось разом і ласуємо домашнім, спілкуємось.
- Війна змінила ваш погляд на життя, цінності?
- Цінності, однозначно, змінились. Ми тут всі живемо одним днем. Зранку ти прокинувся – уже добре, до вечора дожив – і слава Богу. Я почала більше цінувати життя, зрозуміла, як важливо, коли рідні тебе підтримують.
- В Перемогу вірите?
- Звичайно. По-іншому ніяк, ми до цього йдемо. Заради цього ми тут, щоб наші діти могли жити в мирі та злагоді.
- Що б вам хотілося побажати українським жінкам?
- Щоб вони залишалися жінками: і в мирному житті, і на війні. Жінка завжди має бути жінкою. Незважаючи на те, що зараз триває війна, жінка скрізь несе з собою світло, добро, ніжність, красу, любов і турботу. Ми воюємо, ми підтримуємо, ми надихаємо наших чоловіків. Разом ми точно Переможемо, заради цього і стоїмо.
- Юля, ви просто незламна жінка. Я вам щиро вдячна за розмову. Бажаю якнайшвидше повернутись до сина за мирного життя. Бережіть себе.
- Я вам теж дякую. Ми Переможемо і все буде Україна.
Бесіду вела Наталія ЧЕПЕЦЬ
