В останні 4 місяці Нікополь – невелике місто на Дніпропетровщині, певно що десятки разів потрапляло до стрічки актуальних новин, як українських, так і закордонних ЗМІ. На жаль, привід для цього більш ніж сумний. Адже саме це місто та населені пункти, які входять до складу його територіальної громади, надзвичайно потерпають від ворожих обстрілів. Нікополь систематично руйнують мало не щоночі. І здається, що цьому терору немає кінця. Але протилежне доводять мешканці нескореного міста, які знайшли в собі сили не виїздити з рідного дому, і, попри таку складну ситуацію, залишатися і вірити у наші ЗСУ та Перемогу. Серед них – нікопольчанка Ярослава. Вона розповіла, як це – щоночі бути у місті, яке обстрілюють? Що її там тримає та що найперше вона планує зробити після Перемоги?
Відповіді на ці болючі запитання від нескореної нікопольчанку читайте у нашому матеріалі.
Залишаються вдома попри весь той жах, який чинять рашисти
Як розповіла Ярослава, їхня родина вирішила залишатися у Нікополі через те, що вона з чоловіком працюють. З ними також проживає її 70-річна мама – переселенка з Луганщини. Літня жінка вже не має ані моральних, ані фізичних сил задля того, щоб ще кудись їхати. Тому люди продовжують, на свій страх та ризик, залишатися у місті.
– Звісно, як тільки почалися обстріли житлових кварталів, ми хотіли виїхати, але, подумавши, зрозуміли, що ніхто на нас не чекає. Тому вирішили бути вдома, – зазначає жінка.
Сама вона займається волонтерством, допомагає при церкві, а також не полишає у біді нужденних літніх людей. Тобто робить все, що у її силах, щоб хоч якось полегшити долю українців, які через агресію рф опинилися у скрутному становищі.
Вдень місто намагається працювати, а вночі – дожити до світанку
Наша співрозмовниця відзначає, що навіть попри масовані обстріли, які тривають більше 4 місяців, Нікополь, наперекір всім страшним подіям, намагається жити – працюють магазини, перукарні, стоматології та навіть кафе, де можна смачно поїсти та випити кави.
На питання, що вночі відбувається у місті та як родина себе убезпечує моя співрозмовниця ось що відповіла:
– Майже щоночі Нікополь піддається артилерійським ударам. Жити у такій обстановці морально дуже важко. З початку масованих обстрілів житлових кварталів ми знаходилися у постійному стресі: плакали, нас охоплювала паніка, але зараз стали сильнішими. Моя родина не ходить до підвалу чи сховища, бо, по-перше, ми живемо на 5 поверсі, і мамі дуже тяжко кудись ходити, не те, що бігати; по-друге, зараз похолодало, і ночувати де-інде – це великий ризик застудитися та захворіти. Тому ми вирішили перечікувати тривогу в коридорі: тумбу під взуття облаштували під невелике крісло, і знаходимося там, коли рашисти починають обстріли. Хочу сказати, що у ці моменти я навіть відчуваю більше відрази до цих нелюдів, аніж страху.
На початку листопада саме їхня багатоповерхівка потрапила під ворожий вогонь. Як згадує нікопольчанка, все почалося зненацька. Ніхто навіть не встиг зрозуміти, що сталося. Тікати кудись було пізно, тому всі швидко пішли до коридору. Під сильний гуркіт та вибухи родина молилася і прохала Бога захистити їх у цю страшну мить. Відзначає, що ці слова були почуті: вікна їхньої квартири вціліли, на відміну від сусідських. Ярослава впевнена, що саме віра у краще допомагає їй переживати всі страшні події.
Після кожної ночі, сповненої невимовного страху, болю та руйнувань рідного міста, завжди настає світанок. Зранений Нікополь прокидається, комунальники лагодять будинки, прибирають вулиці, люди поспішають по своїх справах.
Близькість фронту та бойові дії впливають на життя абсолютно всіх
Як говорить жінка, труднощі проживання у прифронтовому місті, звісно, є. Так, за її словами, банки працюють за неповним графіком, що дуже незручно. Окрім цього, її надзвичайно обурює й те, що допомогу від місцевої влади отримують зовсім небагато мешканців нескореного Нікополя.
– Чіткої програми, яка була б націлена на підтримку людей, немає. За великим рахунком, її потребують всі, без винятку, родини, які залишаються у Нікополі, адже від рук окупантів потерпають абсолютно всі мешканці нашого міста. Люди стикаються з нестачею коштів, адже ціни дуже зросли. І це я говорю про тих, хто працює. А що тоді робити пенсіонерам, які отримують мізерні виплати? Через це люди похилого віку змушені ходити по фондах, просити допомоги. На мою думку, так бути не повинно, – ділиться своєю позицією Ярослава.
Як і всі нікопольці, жінка надзвичайно сильно вірить у наші ЗСУ, постійно надсилає слова щирих молитв до Бога за кожного, хто відправився на фронт та став на захисті рідної землі від рашистів. Вона дуже хоче, щоб наша Батьківщина виборола таку жадану для кожного з нас Перемогу.
– Найперше, що я зроблю після Перемоги – зателефоную рідним, які зараз знаходяться в окупації, а також тим, хто був змушений покинути свій дім, привітаю всіх з цією визначною подією! Я вірю, що ми, загартовані війною, зуміємо відбудувати Україну, і подарувати нашим дітям мирне, світле майбутнє у найкращій країні світу! – впевнена нескорена нікопольчанка.
Ми підтримуємо кожне слово! Адже абсолютно точно знаємо: найтемніша ніч завжди перед світанком. Тому віримо у те, що ми зуміємо пережити всі негаразди, вистояти та одного дня зустріти Переможний світанок, який принесе Україні і багатостраждальному Нікополю, мир, спокій, свободу і незалежність!
Олександрина ЛЕЩЕНКО
