До Дня української писемності та мови. Українська мова, як національний код, “потужна зброя” та символ єднання

     Сьогодні, 9-го листопада, українці в усьому світі відзначають надзвичайно важливе свято – День української писемності та мови, яке було започатковане у 1997 році президентським Указом  №1241/97, на підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі рідної мови у консолідації українського суспільства. Символічно дата цього свята припадає на День вшанування преподобного Нестора-літописця, який відзначають православні віряни. Він вважається послідовником творців слов’янської писемності Кирила і Мефодія та є засновником писемної української мови.

            Українська мова – це символ нашої державності та незалежності, має багатовікову історію та належить до наймилозвучніших в усьому світі. Саме через мову відбувається зв’язок поколінь та передача духовного, культурного й історичного спадку, національного коду, якого не здолати жодному ворожбиту. Але так склалося, що українська мова упродовж століть зазнавала великих утисків і заборон з боку різних держав, як і наш героїчний народ.  На жаль, в сучасному світі вона продовжує потерпати, тепер – від російської агресії.

     «Єдина мова – єдина країна». Цю народну мудрість добре знають і російські загарбники, які століттями не полишають у спокої нашу вільну й незалежну країну, бо заздрили і заздрять, бо не мають своєї «міцної зброї». Так, ще з приходом більшовиків  наприкінці 1917 року, а потім і після Другої світової війни, росіяни влаштовували на території України “червоний терор”: відправляли до таборів інтелігенцію, розстрілювали цвіт нації, розкуркулювали селян, морили голодом та принижували українську мову. Росія завжди застосовувала лінгвоцид, як один із головних методів знищення нашої держави, аби створити міф про “єдиний народ” та розчинити нашу національну свідомість. Памʼятаємо, як підступно «вєлікая дєржава» спекулювала мовним питанням та прагнула на цьому ґрунті розділити суспільство, починаючи війну проти України ще у 2014 році. Метою ж так званої “спецоперації” рашистів, а насправді повномасштабного військового вторгнення на територію нашої держави 24 лютого 2022 року, була саме “денацифікація”, тобто “русифікація”, геноцид нашого народу по мовним, культурним, національним ознакам. Адже російські терористи прекрасно розуміють, що міцну «українську броню», захищену національним кодом, по-іншому не зламати.

            Однак, всі зусилля окупантів виявилися марними, українська мова лише розквітає, стає ще могутнішою: тепер соловʼїна лунає скрізь, і не тільки в нашому повсякденному житті, а й далеко за межами України. Переважна більшість нашого народу перейшла на спілкування виключно українською, бо ми не хочемо говорити мовою російських терористів. Звісно, ніхто не забороняє нам розмовляти російською, та і взагалі, ми, як європейська освічена нація, є відкритими до знань та вивчення різних мов, адже в сучасному світі це важливий спосіб комунікації. Така мовна солідарність, яка об’єднала жителів Півночі та Півдня, Заходу та Сходу нашої держави, стала неочікуваною для ворога. Агресор і досі не може збагнути, що в українців на десятки мільйонів одиниць зброї більше, ніж воює на полі бою. Саме тому у ворога немає жодних шансів на Перемогу!

     Думка. Як говорив ірландець Томас Девіс: “Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію… Втратити рідну мову і перейняти чужу – це найгірший знак підданства, це кайдани на душу. Бо мова – це міцніша границя, фортеця чи річка” (переклад Лесі Українки).

            І дійсно, на фоні збройної агресії росії проти нашої країни українці довели, що рідна мова – то «наша фортеця» і ми не готові «ходити в кайданах», а воліємо дихати на повні груди, із задоволенням спілкуючись українською мовою. Питання її популяризації і значення після 24-го лютого набуло ще більшої актуальності. А що з цього приводу думають наші колеги та жителі Покрова? Саме про це журналісти «ЗМ» напередодні Дня української писемності та мови запитували у своїх співбесідників.

       Наше підприємство з початком російсько-української війни остаточно перейшло на українську мову, і в плані внутрішнього документообігу, і ділового спілкування. Такою була позиція адміністрації, на чолі з Головою правління Сергієм Шуваєвим, її підтримали і керівники виробничих підрозділів та відділів. Одним із перших на доповідь українською під час щоденної селекторної наради перейшов начальник Електроремонтного цеху Юрій Скапенко. Саме тому його думка для нас була особливо цікавою. А висловив її Юрій Володимирович так:

  • Мабуть, нарешті, настав час усвідомити, що ми маємо свою ідентичність, визначитись з генетичним кодом, який був закладений в українців далекими пращурами. Тому для того, щоб отримати таке неймовірне єднання, яке ми спостерігаємо протягом останніх 8 місяців, кожному з нас треба було визначитись «хто я?» і «з ким буду прямувати далі?». З тими іродами, які жорстоко, по-звірськи, вбивали наших дітей, ґвалтували жінок і знущались з чоловіків у Бучі, Ірпені, Гостомелі, на Харківщині та Херсонщині або зі своїм народом, індикатором якого є власна мова і культура. Я обрав другий варіант. Розумієте, це рішення навіть не було моїм вибором, воно прийшло саме собою, виринуло назовні. Говорити українською з 24-го лютого стало моєю внутрішньою потребою, особистісним самовираженням. Моя родина абсолютно підтримала такий вибір. При цьому я не можу сказати, що засуджую тих, хто спілкується російською – це вибір кожного, але переконаний, що для себе остаточно змінив національний код, тобто мою мовну приналежність.

     Перехід на українську мову цілком підтримала і родина заступниці начальника Відділу охорони праці та пожежної безпеки, депутата міської ради від партії «За майбутнє» Тетяни Постельняк:

  • З початком повномасштабної війни ми разом з чоловіком та дітьми перейшли на спілкування українською. Так, поки що не можемо похвалитись її досконалим володінням, але, як мама, я пишаюсь такою позицією своїх дітей. (авт. У Тетяни двоє дітей: 7-річний син Давід та 13-літня дочка Ліка). Вони швидко зрозуміли, що, говорячи українською, підтримують державу, її Незалежність та власну національність. З початком війни мова для мене набула більшого значення, важливого для кожного громадянина країни. Вона нас об’єднала, стала рушійною силою і символом незламності. Як депутат, я завжди підтримую рішення щодо популяризації української мови, її розповсюдження в усіх сферах нашого життя. Закликаю кожного: підтримуймо рідну українську, пишаємося нею, доводимо всьому світу, що маємо «могутню силу», яка допомагає долати ворога і котру віднині у нас точно ніхто більше не відбере.

     Чи розділяють позицію Тетяни фахівці, які щоденно працюють безпосередньо з людьми – дізнаєтесь вже за мить.

     Продавчиня продуктового магазину «Сімейний», Олена:

     – Раніше я завжди розмовляла російською, тобто мовою мого шкільного навчання.  Але зараз мовою загарбника говорити не хочеться. А от українською навпаки – дуже  приємно, як розмовляти, так і чути у відповідь. Тому я вирішила перейти на державну мову і, на диво, мені це легко вдається. Якщо ж моєму співрозмовнику важко спілкуватися українською, я з розумінням до цього ставлюся.

     Провізор аптеки «Подорожник» Валентина:

     – Вкрай важливо, особливо в умовах війни, щоб громадяни говорили українською мовою. Наприклад, в нашій аптеці Ви не почуєте російської від фармацевтів. Якщо хтось не вміє — треба вчитися та намагатися розмовляти мовою своєї Батьківщини. Це зараз дуже актуально і необхідно, бо ми – українці, маємо поважати і любити свою рідну мову.

     Ганна – офіціант-бармен піцерії «Монтана»:

     – Спілкуючись з нашими клієнтами, я помічаю, що люди після повномасштабного вторгнення росії стали більш патріотично налаштованими, підтримують Україну. Це проявляється і через мову, тепер у нашому закладі частіше лунає українська: як від обслуговуючого персоналу, так і від відвідувачів. Особисто я вбачаю в цьому позитивні зрушення, і сама працюю над вдосконаленням своєї української.

     В улюбленому для всіх покровчан місці відпочинку і дозвілля ми стали свідками уроку з театрального мистецтва, на якому діти разом з викладачем Нелею Піхтіною відпрацьовували міні-вистави. Майбутні актори прекрасно декламували, звісно ж, українською, тому із задоволенням взяли участь у нашому мовному опитуванні:

     – Ми говоримо рідною мовою, бо ми – українці і любимо свою Батьківщину! – в один голос вигукнули учні. – Вона дуже гарна, мелодійна, мова об’єднує нас, допомагає порозумітись і донести до глядача головну думку вистави або декламованої мініатюри.

            Діти розповіли, що захоплюються творчістю українських класиків, серед таких – Тарас Шевченко, Іван Франко,  Леся Українка, Павло Тичина та багато інших.

            Закохана в українську мову та культуру наставниця юних талантів Неля Піхтіна вважає своїм покликанням передавати цю любов дітям. Підопічні з її цікавої подачі з легкістю і старанністю підхоплюють вірші українських поетів, розвивають свою акторську майстерність, декламуючи саме рідною мовою, що надважливо у наш складний час:

            – Ми маємо спілкуватися українською мовою, бо вона наша рідна, улюблена, неповторна, квітуча, милозвучна. Рідна мова – це те, що єднає народ і робить Україну сильною, – впевнена Неля Миколаївна.

     Колишні однокласниці, а тепер кращі подруги – Валерія та Даніелла, через війну з росією почали приділяти більше уваги значенню мови своєї Батьківщини. Дівчата зізнаються, що через міксування російської та української, під час спілкування у них іноді проскакує “суржик”, але дівчата прагнуть вдосконалювати своє мовлення та поглиблювати знання з української:

            – Українська мова – наша державна. Всі повинні її знати та практикувати. Особисто ми дуже любимо рідну мову, тому максимально намагаємось спілкуватись українською у повсякденному житті. І неважливо – чи ти досконалий мовознавець, чи тільки намагаєшся ним стати. Головне у тому, що ця клята війна відродила у нас національну приналежність, зруйнувала всі мовні бар’єри, консолідувала і зміцнила націю, яка тепер точно не поступиться. 

     Патріот України, 55-річний Сергій Петрович:

     – У повсякденному житті мені трохи незвично спілкуватися українською мовою, в основному це відбувається тоді, коли зі мною говорять відповідно. Я ходив у російський садочок, навчався в російській школі, в технікумі теж викладання було російською, на службі в армії – знов російська. Як Ви розумієте, це свідчить про те, що в СРСР нам навмисне насаджували чужу мову, а нашу рідну викорінювали. В результаті наша прекрасна милозвучна мова забруднювалася суржиком. А зараз, через війну з росією, як бачимо, люди більше говорять рідною мовою. Цю принципову позицію зайняла і моя родина, дочка та зять,  спілкуються та листуються українською. І це дуже добре, що наша мова відроджується, викристалізовується її справжня неповторна краса, вона входить у вжиток молодого покоління українців. Поїдьте в будь-яку розвинену країну, наприклад, Німеччину, Польщу, Чехію – скрізь їхня державна мова у пріоритеті та великій пошані. Ми живемо в Україні, тому повинні підіймати престиж української мови – єдиної державної.

     Нам було дуже приємно почути такі щирі слова учасників опитування. Можемо зробити висновок, що наші колеги та інші жителі Покрова підтримують українську, поважають рідну мову і впевнені, що вона має ширитись в усіх сферах нашого життя, розуміють і те, що починати треба із себе. Отже, з початком війни ціла українська нація нарешті прокинулась та усвідомила, що кожен з нас є частиною рідного, незалежного, українського! За «своє» щодня на полі бою мужньо борються наші Захисники. Ми ж маємо їх підтримувати в тилу: боронити «своє» – українську культуру і мову, що об’єднують і роблять нашу державу сильною. Говорімо українською, читаймо українською, пишемо українською! Українська – це модно, українська – це гідно, українська – це престижно, українська – це мова Перемоги! Пам’ятаймо про це і робимо свій внесок у нашу заповітну мету!

                                                                                                                                                                                                               Підготували

                                                                                                                                                                   Анастасія ШАБЛЯ, Наталія ЧЕПЕЦЬ

Сподобалась ця стаття?

Share on Facebook
Share on Twitter
Share on Linkdin
Share on Pinterest

PokrovGZK© 2020 Design by DIT

Україна, Дніпропетровська обл., м.Покров, вул. Центральна, 11